Ферхад Туранлы, Prof., D. Sc., доктор історичних наук, профессор
первый вице-директор ИСАНС
https://www.facebook.com/ferhad.turanly
ferhadturanly@gmail.com
Публикации:
Zaporog Kazaklarının Güney Karadeniz Sahillerine Düzenledikleri Seferler
Turanli, Ferhat (2016)
The problem of an intercultural dialogue in a multicultural society and searching for means of its solving
У зв’язку з розвитком дискусії щодо причин, способів і перспектив подолання академічного плагіату, більш докладно висловлюю свою позицію щодо вторинності проблеми плагіату по відношенню до проблеми новизни.
Чи є плагіат в науці безумовно ганебним? Так, як будь-яка крадіжка. Проте, на моє переконання, сьогодні слід говорити не просто про плагіат, а про більш широку й значущу проблему – головного критерію академічної якості та гідності. І таким критерієм не може бути відсутність плагіату, цей критерій – присутність наукової новизни, заради якої і існує наука. Причому такої новизни, яка є практично значущою для суспільства, його сучасності та майбутнього.
Якщо ж ми ставимо питання лише про викривання плагіату, відриваючи його від питання наукової новизни, то замінюємо мету на засіб. І це є доволі небезпечним для нашої академічної спільноти.
По-перше, ми можемо сформувати аспірантів і докторантів, які будуть вправно компілювати з необхідними посиланнями, тексти яких проходять антиплагіатні програми, але є не дисертаціями, а об’ємними рефератами. Читать дальше →
«– Но ведь мифы – ложь, пусть даже ложь посеребренная, – возражал Льюис. – Нет, – ответил Толкин, – мифы – не ложь. И, указав на большие деревья в Модлин Гроув, чьи ветви раскачивались на ветру, привел другой аргумент. – Ты называешь дерево деревом, – сказал он, – не особенно задумываясь над этим словом. Но ведь оно не было «деревом», пока кто-то не далему это имя. Ты называешь звезду «звездой» и говоришь, что это всего лишь огромный шар материи, движущийся по математически заданной орбите. Но это – всего лишь то, как ты ее видишь. Давая вещам названия и описывая их, ты всего лишь выдумываешь собственные термины для этих вещей. Так вот, подобно тому,как речь – это то, что мы выдумали о предметах и идеях, точно так же миф – это то, что мы выдумали об истине.
Не згоден, що “пізнати себе» — це означає «пізнати свою нематеріальну, духовну сутність».
Пізнання себе — це, власне, враховування і матеріального, і духовного в людині, і відмова від ігнорування одного заради іншого. Людина є істотою двох світів! Вона — особливий рід сущого, який, як місток, перекинутий між двома іншими родами сущого — Богом (Духом) і природою. Людина — це відкрите питання, відкрита система, а не закрита посудина з однозначним визначенням. Людина, як говорив Піко делла Мірандола, — це такий собі вищий хамелеон, але, на відміну від нижчого хамелеона, який лише імітує той світ, в який потрапив, людина відкривається світові, в який потраплає, своєю повною довірою, свободою, гідністю.
Коли читаєш тексти, написані сто років тому, дивуєшся тому, наскільки тоді всі були серйозними. Космічні ідеї, космічні амбіції, часом космічні дурниці — все робилося з серйозним виразом обличчя і поглядом, спрямованим за горизонт. Ця серйозність породила багато дурниць і злочинів, ми це знаємо тепер. —
Але зараз якась інша крайність. Стьоб і гиги є головним жанром, і навіть люди талановиті змагаються часто передусім за те, хто краще зробить стьоб і гиги. Сто років тому прагнули глибини і безодні, темної та складної; зараз прагнуть піни, поверхні; піни днів, піни стьобу, піни гламуру, піни для гоління, зрештою. Піна є якимось неявним символом нашого часу. Чимось легким і повітряним, вона ні до чого не зобов’язує, вона самоліквідується, її не буде вже наступного дня чи наступної години, а тому тут жодного вантажа, ти ні за що не відповідаєш, все легко і просто,
— Але і надмірна глибина, і надмірна поверхня є крайнощами, і обидві небезпечними. І серйозність, і стьоб потрібні, коли вони в дозованих сумішах, але вони згубні у своїй чистоті. Зрештою, чистота здебільшого згубна, гуманними є суміші, різні комбінації, різні баланси.
— Бо серйозність часто породжує злочини, а поверхня часто робить до цих злочинів байдужим.
Сто років тому люди реагували на свою самотність нестримним прагненням колективу. Темна самотність великих міст, відчуження, холод масових скупчень незнайомих людей — все це породжувало мрії про колектив, єдиний, душевний, органічний, тілесний, єдину дію, єдиний кулак. Так народжувалися комунізм, фашизм та нацизм. Злочини часто народжуються зі страждань, не цілком відрефлексованих страждань.
Зараз люди реагують на свою самотність нестримним прагненням ще більшої самотності. Вони страждають від браку близькості, надміру бездушної металевої пластиковоі роботи, але мстяться своєму прагненню тепла, демонструючи свою недоступність, свій холод, свою гордість, свою пристрасть до апаратури.
Що більше самотніми вони стають, то більше самотніми вони хочуть бути. Будуючи стіни як захист від стін.
«Я считаю, что то, что мы делаем, это не столько обращение к Традиции, сколько жизнь в Традиции. Ну то есть, можно обращаться к мифам как к книжкам, а можно жить в пространстве мифа. Это примеро разница как между культурологом, изучившим бытование разных представлений о домовых и русалках и человеком, живущим в лесу, в избушке, который просто живёт в мире, в котором рядом с ним бродят лешие, в остывающей бане греется баенник, а дома надо оставлять ложку каши домовому. Когда мы выходим на сцену, мы переселяемся в мир мифа и ритуала, в мир, где символы не картинка в книжке, а нечто живое, пульсирующее. Разумеется, я понимаю, что к этому миру нужно относиться с уважением, не ходить за красные линии, не вести себя фамильярно – это вопрос самосохранения. Сцена – это преображённое музыкой пространство другого мира. В этом смысле, каждый концерт – это ритуал. Исполнитель переходит границу между бытовым своим функционированием (приготовить еду, сходить на работу) и начинает свой личный ритуал погружения в музыку, в пространство, в котором миры проницаемы».
Рада & Терновник (полное интервью читать здесь >>> )
Фантастика и фентези являются основными поставщиками визионистики будущего. Наиболее сильными в этом плане являются масштабные попытки визионистики — создание фантастических миров, то есть футурологическое миростроительство. В XX веке это стало весьма многообразным предприятием, от которого стали зависеть перспективы народов, их цивилизационная энергетика развития и их эмоциональное мироощущение. Поэтому здесь мы обратим пристальное внимание на футурологическую визионистику, и из всего разнообразия идей фантастики и фентези мы будем рассматривать лишь миростроительные концепты.
Фантастическое миростроительство второй половины XX-го и начала XXI-го веков
Не всякая идея или концепт в фантастике предполагают наличие принципиально нового детально обустроенного и продуманного мира. Как правило миростроительство становится возможным в цикле книг, в сериале или даже в интегральном творческом цикле, куда входят книги, фильмы, мультфильмы, компьютерные игры, комиксы. Читать дальше →
Сегодня на лекции говорил аспирантам абсолютно крамольные вещи. Они заключались в следующем:
1. У пушкинистов есть золотое правило комментирования: исходить из книг и журналов, которые читал сам Пушкин. Не объяснять Пушкина исходя из Достоевского. И в другую сторону — не объяснять его из произведений древнерусской литературы. Это абсолютно научный подход, поскольку он отсеивает анахронизмы в понимании смыслов.
2. В нашем востоковедении до сих пор не понимают, что объяснять современный исламский салафизм средствами средневековой арабской теологии и философии нельзя. Нынешние бойцы ИГИЛ или Хизб-ат-Тахрир не читали Коран, тафсир ат-Табари, хадисы ал-Бухари, мутакаллимов, Ибн Сину, Аверроэса, ал-Газали и Ибн Халдуна. Для того, чтобы понять их идеалы и ценностные установки, нужно читать назначенную для их вербовки экстремистскую литературу, смотреть американские боевики и комиксы. То есть, не стараться понимать Пелевина и Сорокина через Пушкина. (В одном игиловском журнале есть изображение кота в чалме и с автоматом, и подпись «мяуджахед». Они постят котиков так же, как и мы. В этом смысле постмодернистская культура является общей для всего человечества, сколь разными ни признавали бы себя его отдельные части).
Ми знову живемо в часи епосу. Людям непотрібні просто історії, їм потрібні епічні історії. Тобто історії, які ніколи не закінчуються, які весь час продовжуються. Частиною яких вони стають. Чому? бо в епосі персонаж завжди більший, ніж його історія. Він є магнітом історій. Він породжує нові й нові історії. Історія Емми Боварі закінчилася, історія Гаррі Поттера має тривати вічно. І людям потрібні знову сьогодні такі персонажі, які ставатимуть частиною їхнього життя, за якими ти слідкуватимеш, на чиї сіквели ти чекатимеш, бо вони для тебе важливіші, ніж твої власні сіквели.
ХХ століття цю любов до епосу трохи послабило, бо воно нашіптувало нам, що сама історія людства є епосом. І що вона веде до Високої Мети. І що там є персонажі, які постійно повертаються, і які продукують нові й нові варіації Високої Мети. Карл Маркс був класичним епічним персонажем, Одіссеєм ХХ століття.
Зараз цих метаісторій немає — але порожні місця завжди заповнюються. Гаррі Поттер, Гобіт, Шерлок, Вічний Біженець, Крихітка Пу, Хунта, Осама, Жозе, динамокиївшахтардонецьк — все це епічні персонажі, образи, за які тримається наша уява, які продукують все нові й нові історії. — Чому ми любимо епос? Тому що без нього нам самотньо. Тому що мають бути історії, які тримають нас протягом всього життя. Від колиски до смерті.
Ці фото зроблені в Києві біля кінотеатру «Росія».
Це дитяча площадка, при чому, як видно з фото, з недешевих — тобто хтось виділив чималий кошт (а значить мав інтерес).
І що ми бачимо:
Дві Потвори в які, в їх пащеки залазять, граючись, діти.
Поруч — символ Вічності: Змій, який кусає свій хвіст.
От вам і алхімія у центрі Києва.
Дві Потвори ніби замкнені одна на одну; символічне «пожирання» дітей — гарна метафора як всіх перетравлює монстр суспільства.
А Змій Вічності, тихесенько так, шепоче: «Це буде завжди».
Отже, з точки зору сенсу, закладеного в символи, ця дитяча площадка є метафорою Вічного Пекла (ну Ви же не думаєте, що зубасті потвори населяють Вирій).
Батьки приводять туди діток, ті граються, всім добре.
Але організований простір, особливо через потужні символи, завжди, в тій чи іншій мірі, зумовлює учасників дійств своїми значеннями.
Це ніби метамодель «божества».
Ніхто нічого не помічає.
Всі «просто» живуть.
Звичайнісінька Чорна Магія та її Ера у самому розквіті.
Люк Тёрнер (Luke Turner) — британский художник и автор артистических перформансов. Автор «Манифеста метамодерниста». Известен своим совместным проектом с голливудским актёром Шайей ЛаБафом и финнской художницей Настей Саде Ронкко.
Метамодернизм — это термин, получивший в последнее время распространение в качестве способа указания на новообразовавшиеся формы современной культуры, которые, как утверждается (и как наше поколение, по-видимому, интуитивно признаёт), можно рассматривать в качестве выхода за пределы модальности постмодерна, которая была свойственна концу XX века. Вследствие множества кризисов за последние два десятилетия — изменений климата, финансового коллапса и эскалации глобальных конфликтов — мы увидели возникновение ощутимой коллективной жажды изменений в направлении чего-то большего, нежели преждевременно объявленный «Конец истории».
Наше поколение — это поколение, воспитанное в 80-е и 90-е на диете из «Симпсонов» и «Южного парка». Для нас постмодернистская ирония и цинизм были средой, с которой мы взаимодействовали по умолчанию и которая в нас въелась. Тем не менее, несмотря на это, или, скорее, благодаря этому, стремление к смыслу — искренней и конструктивной прогрессии и самовыражению — начало формировать преобладающий сегодня модус культуры.
Тогда как постмодернизм характеризовался деконструкцией, иронией, имитациями, нигилизмом и отвержением «грандиозных нарративов» (если будет позволено несколько карикатуризировать его образ), связанный с метамодернизмом дискурс занимается возрождением искренности, надежды, романтизма, эмоциональности и потенциала к великим нарративам и универсальным истинам, не отбрасывая при этом всего, чему мы научились благодаря постмодернизму.
— Фрагмент из статьи Люка Тёрнера «Метамодернизм: краткое введение» (2015)
Манифест метамодерниста
1. Мы признаем, что колебания — естественный миропорядок.
2. Мы должны освободиться от столетия модернистской идеологической наивности и циничной неискренности его внебрачного ребёнка.
Иногда двое любящих людей способны создать свой особый мир. Этот мир вмещает их симпатии и антипатии, прозрения и глупость, образы встреченных людей и тех, кого они хотели бы видеть, их сны, веру и сомнения, прочитанные книги, сексуальные опыты и фантазии, храмы и уличных нищих. Они создают особый язык, на котором лишь и возможно говорить в их стране. Когда же чувство умирает, мир этот разрушается, а с ним и часть человеческого существа. Чем больше вы жили там, тем больше будете затронуты смертью и разрушением.
Інколи кажуть, що в музиці вже нічого нового бути не може. Що всі ноти, мелодії, переходи гармонії, тембри хтось до нас уже зіграв або заспівав. Але щороку, щомісяця, щодня виявляється, що все не так. Чому? Бо в музиці головне — це маленькі речі. Комахи творчості. Несподівана нота, несподіваний акорд у всім відомій послідовності, новий тембр, новий ритм, новий інструмент, нова інтонація. Краплі. «Ре» замість «до» у певній мелодії може вирішити все. Змінити світ. «Ре» замість «до».
У житті все так само. Ми всі, зрештою, живемо тими самими темами, що й дві тисячі років тому. Кохання, дружба, війна, смерть, страждання, радість. І ніби всі ці речі вже давно люди прожили і в них давно хтось до нас усе зрозумів. Тому хтось говорить про «архетипи» і любить їх досліджувати. Але я не люблю «архетипів». Чому? Бо вони втрачають головне: маленькі речі. Нюанси. Комах. «Ре» замість «до». Один погляд, жест чи слово змінює всю історію, і один «архетип» перетворюється на інший. Це теж немов нова нота у відомій послідовності акордів, яка змінює все. І ми переживаємо все ніби те саме, що і герої великих творів — але не те саме. І Одісей не повертається на Ітаку. А Трістан краде Ізольду. Все змінюють ці краплі. Краплі амброзії.
1. Сознание, вне всякого сомнения, определяет бытие. Человеческое сознание — панмифологично; собственно, кроме мифов в его распоряжении ничего нет. Мировосприятие — сложнейшая многоуровневая агрегация мифологических сценариев. То есть: мифология формирует и трансформирует бытие.
(Все эти утверждения, наверно, спорны, но сейчас речь не о том, так что — перепрыгиваю далее).
Социальное бытие формирует мифология, политическое бытие — соответственно политическая, то есть мифология власти. Это — отчётливо выделенное, директивное явление. Обозначим его термином — эпос.
Эпос — это миф о власти.
В моих текстах «эпос» употребляется, строго говоря, не в общепринятом значении. По моему мнению, наука (то есть сциентическая мифология модерна) словно побаивается или, точнее, стесняется этого явления (слишком оно архаично, даже как бы рурально); и стремится его припрятать, замаскировать. Обычно термином «эпос» обозначаются легенды, порождённые давно прошедшими и затуманенными от давности событиями. Илиада, например, — классический эпос. На мой взгляд, это — не сам эпос, даже не реликт его, а некий культурный (нарративный) саркофаг, воздвигнутый над могилой давно умершего эпоса.
Эпос живой, действенный, — раскалённая политическая мифология, клокочущая вокруг актуалий. Мифологический вектор, который соединяет недавнее — с сегодняшним, — устремляясь в будущее.
Живой эпос чаще всего — трёхликое чудище: мифологический образ-адаптор (Ад), который соединяет образ-прошлое (антикитэ, Ан) с образом настоящее (актуаль, Ак). Читать дальше →