Генеалогія королів Граалю і царства пресвітера Іоанна

tumblr_nb4drtwce31r0cjubo1_1280Власне діва–охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real “істинна кров (Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal) є Репанс де Шуа (Шой; Repance de Schoye) – “Та, що не знає гніву”. В її імені Schoye відповідає німецькому звучанню французького joie “радість”. Як відомо, в католицькій традиції — це П’ять Радостей Діви Марії: Благовіщення, Різдво, Воскресіння, Вознесіння та Успіння; пор. з кличем Карла Великого “Монжой, Монт Жуа” – “Гора Радості”, аналог кличу “Слава!” (пор.: руна wunio є руною Честі, Радості в Битві ~ ст.-англ. wynn «радість», winnan «битва», gewynn «конфлікт»; її портрет, як на нас, — це і знаменита скульптура Діви з хрестом і чашею Св. Євхаристії із собору в Страсбурзі (бл. 1230 р.) та аналогічний малюнок з альбому Віллара де Оннекура.

Вона від брата Персеваля мавра “Лісоруба”–Фейрефіца (ст.-франц. vaire fiz – «пістрявий син») стала матір’ю “царя–священика” Іоанна:

Когда же в Индию прибыла.
Судьба ей сына подарила,
Его священником Иоанном звали.
Поздней то имя переняли
Все правившие там цари.
Мы знаем где истоки.

Читать дальше →

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Де знаходилося царство пресвітера Іоанна

577109_375374409207034_863200888_nДумається, що у переказі про царство пресвітера Іоанна, по-перше, йдеться про царство, перебуваюче не стільки на Сході, в Азії, а за ісламським світом. А по-друге, про царство Давида–Іоанна повідомляють власне ті, хто перебував у полоні в Єгипті, звідки, як “цінний дар” потрапили до царя Давида–Іоанна, який їх звільнив та відіслав у Антіохію. За допомогою християнських полонених – благородного Бельваценсіса, його брата віконта Беллімона, Іоанна Арцейса, Одо Кастельона, Андре Еспуаса та кількох рицарів–тамплієрів та іоаннітів з “Дому німців” — єгипетський султан спробував досягти миру з Давидом–Іоанном [1]. Свідчення про прихід Іоанна пов’язані у джерелах із вищезгаданою боротьбою хрестоносців в 1218 – 1222 р. у північному Єгипті довкола приморського міста Дамієтти (Oliver, Historia Damiatina, cap. 33; Radulphus de Coggeshale, Chronicon Anglicanum; Chronica Alberici monachi trium fontium ad annum 1221).

Як відомо, власне за мусульманськими землями, але у глибинах Африки, за Єгиптом, у Нубії існували могутні християнські монофізитські держави – Нобатія (столиця Фарас), Мокурія (Стара Донгола), Алоа чи Алодія (Соба). Зокрема, в 745 р. нубійські християни вторглися під проводом царя Сірака у Єгипет для захисту Александрійського монофізитського патріарха та дійшли до самого Каїра, подолавши понад тисячі кілометрів долиною Нілу. Намісник Єгипту Абд ель-Мелек ібн Муса був змушений піддатися силі християн і випустити патріарха. Аж до ІХ ст. Нубія була могутньою, що арабам не вдавалося підкорити її, а цар Нубії вважався покровителем Александрії. Найпопулярнішим у нубійців був єпископ Пахорасу Іоанн, який помер у 1006 р. Всі наступні єпископи Нубії називали себе в офіційній титулатурі його учнями (пор.: “пресвітер Іоанн”, що дивно, не іменується патріархом чи єпископом). Саме у часі хрестових походів, коли європейці вважали, що їм назустріч, у спину ісламу, вдарить могутнє військо “пресвітера Іоанна”, у 1171 р. нубійська армія знову вторглася у Єгипет і захопила Асуан. Брат ворога хрестоносців курда Саладина (Салах-ад-Діна) за наказом арабського халіфа розгромив нубійську армію і вторгся у територію супротивника, та згодом араби змушені були на століття відмовитися від боротьби з Нубією. Тільки в 1323 р. панування християнських царів Нубії закінчилося, але царство Алоа протрималося до 1504 р. [2]

Саме в часі хрестових походів через вірменських (а вірменська Кілікія у східній Анатолії з її могутнім флотом на Середземномор’ї виступала союзником хрестоносців) та єгипетських купців–монофізитів, які виступали і в ролі дипломатів (зокрема, в пізніші часи теж саме вірмени були послами ефіопських царів до європейських монархів) ефіопські учні єпископа Іоанна і могли укласти угоду з християнським Заходом про спільну боротьбу з ворогом Сина Божого — ісламом. Читать дальше →

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Царство пресвітера Іоанна

10536509_575428202579996_6515203160144961577_oЗ початком ери хрестових походів на Схід віра у містичне таємне царство очікувачів приходу Месії вибухає з новою силою. Про нього говорять як про царство пресвітера Іоанна [1]. Воно вважається заснованим послідовниками апостола Фоми, який проповідував серед парфян та в Індії [2] (інші дослідники, проте, вважають, що мова йде про несторіанського східносірійського проповідника Мар Фому чи Фому Кана на Малабарі, прототипа старця Варлаама, що примандрував у Індію, персонажа книги «Варлаам та Йоасаф» [3]). Перші свідчення ми зустрічаємо у хроніці Оттона Фрейзінгенського від 1145 р. Він передає слова сірійського єпископа з Габали про царя-священника Іоанна, царство якого розташоване за Персією, а всі піддані — християни. Ці дані Оттон повідомив папі Євгенію ІІІ на особливій аудієнції. В 1165 р. Альберік у своїй хроніці повторює дані Оттона. Папу Александра ІІІ цим таємничим царем – священником зацікавив лейб-медик Філіпп, який повернувся з Азії. Папа написав лист Іоанну (“Carrissimo in Christo filio Johanni, illustro et magnifico Indorum regi, sacerdoti sanctissimo”), з яким Філіпп і відбуває з Венеції. Сам себе, начебто, цей центральноазіатський правитель титулував як “Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem” («Пресвітер Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом від Сходу сонця до земного раю»).

З кінця ХІІ ст. у Європі поширився лист (multa admiratione plenas) пресвітера Іоанна до візантійського імператора Мануїла Комнина, де перший повідомляв про своє багате і могутнє царство, володіюче “трьома Індіями”, амазонками, брамінами і навіть десятьма колінами Ізраїлю, колись полонених Навуходоносором. Читать дальше →

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Гностический Лев: сравнительный аспект

1.

Центральный миф запутаннейших космогоний гностицизма гласит, что «творцом этого мира» является не бог добра, но «мрачный демиург» (Иалдабаоф, Самаэль), который по своему неразумию попросту «завалил свою работу». Он – «… первый архонт, вобравший огромную силу от своей матери. И отделил он себя от неё и переселился из мест, где был рождён. Он стал могущественным, и пламенем ясного огня сотворил для себя другие Эоны, существующие по сей день». Иалдабаоф является порождением Премудрости (эон София): «… Когда же увидела она последствия воли своей, что приняло вид несообразный – змея с мордой льва. Глаза его были подобны сияющим огням, что сверкали. Она отбросила его от себя, за пределы этого места, дабы никто из бессмертных не увидел его, ибо создала она его в неведении. И окружила она его световым облаком и поместила трон в середине облака, дабы никто не увидел его, кроме святого Духа, который зовётся матерью живых. И назвала она его именем Иалдабаоф». Имя его означает «Сын Хаоса», от иврита (yalda bahut, ילדא בהות). Он же, воссев на троне, «… поставил он семь королей соответственно небесным сводам – на семи небесах, а пятерых – в глубинах Бездны, которой они призваны повелевать. И разделил он меж ними свой огонь; но не дал им тот огонь, что вобрал от своей матери, ибо он суть тьма невежественная … И когда свет смешался с тьмой, тьма стала сиять. И когда тьма смешалась со светом, свет был омрачен и стал ни светлым, ни темным, а тусклым. Отныне повелитель ослаб и обрёл три имени. Первое имя Иалдабаоф, Читать дальше →

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Жена-в-Камне, Один-Адонай и Говорящая голова в роще Мимира

К евразийскому мотиву рождения бога-ребёнка из камня/могилы/пещеры (Кёр-оглу, Гэсер, Керсаспа, Парикшит, Митра, Мардук, Дионис элевсинских мистерий, Кощей, Амирани, Сосруко, Батразд, Мелхиседек) (см.  нашу статью:   Кёр-оглы — сын могилы и правитель Чамбули Мастон) можно отнести германское предание о рождении первочеловека Бури из «солевого камня», который облизала священная корова Аудумла на границе Нифельхейма. У Бури родился сын Бёр,  который женился на женщине по имени Бестла, дочери великана Бёльторна; и у них родилось три сына: Один, Вили и Ве, родоначальники богов-асов. «Соленый камень» – это превращенная в солевой столп библейская жена Лота, сына Арана, брата Авраама (Быт. 19:26), оглянувшаяся на пылающие Соддом (sedom «Пылающий») и Гоморру (amora «погружение, потопление»),  и столп этот находится на горе Содом возле пещеры Лота (восточный берег реки Иордан, напротив Хеврона). Вероятно, к этому же контексту, через посредничество индоиранско-хурритского государства Митанни (XVI-XIII вв. до н. э.) на Ближнем Востоке (Сирия), следует отнести ведическое предание о жене, превращенной в камень. Однажды риши Маричи, сын Брахмы, вернулся из леса усталым и захотел, чтобы жена Дхармаврата помассировала ему ноги. Когда она начала это делать, Маричи уснул. И тут появился Брахма. Дхармаврата оказалась в затруднительном положении — надо было оставаться при муже и в то же время принять с почестями Брахму, учителя её мужа. Она выбрала последнее. Когда Маричи проснулся и не увидел Дхармавраты, то проклял жену, чтобы она превратилась в камень.
Читать дальше →

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Астрея — Тара — Нинлиль — Нут — Коляда

10007001_810473398967035_574119112_n.jpgГреческая богиня Астрея («Звездная») — дочь Зевса и Фемиды. Астрея считалась воплощением справедливости (Дикеосине, где Дике — «обычай»), сестра Стыдливости.

Астрея в Золотом веке правила миром, а когда испортились обычаи (в 2774 г. до н.э. наступил Бронзовый век, по М. Чмыхову [Чмыхов Н. Истоки язычества Руси — К.: Лыбидь, 1990. — С.335]), Астрея-Иштар вернулась на небо и превратилась там на созвездие Девы (дв.-инд. devi «богиня» < dev-«сиять»). Вместо себя она оставила свою дочь Гекату как лишь отражающую справедливость из подлинного источника. Но сохранилось пророчество о её грядущем возвращении.

Читать дальше &rarr;

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Евдокия Геката и египетская Хекет

ekataДочерью Астрейи (Астерии), богини-владычицы Золотого века, и Перса, сына Андромеды и Персея, считается богиня Луны Геката (др.-греч. Heket; «далекоразящая»), обучившая людей изначальной мудрости и волшебства. Она же — богиня перекрестков путей, «Вселенной Ключница».
В поэмах Гомера она не упоминается, а в «Теогонии» Гесиода Геката предстает подательницей счастья и удачи, в гимнах – надежды и укрепительница духа.
…ее (Гекату) перед всеми Зевс отличил Громовержец и славный удел даровал ей:Править судьбою земли и бесплотно-пустынного моря.Был ей и звездным Ураном почетный удел предоставлен,Более всех почитают ее и бессмертные боги…Долю имеет Геката во всяком почетном уделеТех, кто от Геи-Земли родился и от Неба-Урана,Не причинил ей насилья Кронид и не отнял обратно,Что от Титанов, от прежних богов, получила богиня (Геката).Все сохранилось за ней, что при первом разделе на долюВыпало из даров на земле, и на небе, и в море…Чести не меньше она, как единая дочь, получает, –Даже и больше еще: глубоко она чтима Кронидом…(Гесиод, Теогония).

Читать дальше &rarr;

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

К символике трипольских женских статуэток со змеями на животе: герменевтика образа

  «… если еда Иезабели есть ваш Бог,
тогда пусть стошнит вас, когда вы её едите»
(Иоанн Златуст, из «Послания
Константинопольскому собору
403 года»).

Семитское слово «ханаан» одного ностратического истока с дравидо-тамильским «анангу» – «мучение», «переживание», «страх», т.е. «внутренняя сила, находящаяся в предметах, вещах, людях», она разрушительна, но и благодатная, требующая постоянного ритуального контроля и подчинения воле человека, а не наоборот.

Тот же ностратический (бореальный) корень обнаруживаем в древнескандинавском ygg «страшный» (связанный с нем. Angst) и балто-славянским «яга» (чеш. jeze, jezenka, jezinka; литов. jega «сила, мощь», pajegti «мочь»; латв. jega «разум, сила, смысл», jegt «понимать» [1]). Скандинавское ygg известно как эпитет бога Одина и присутствует в названии Мирового Дерева Иггдрасиль («Конь Игга»). Это дерево укрыто влагой со вкусом мёда и листья, которое ест мифическая коза Хейдрун (Гудрун), питающая своим молоком со вкусом мёда погибших в бою воинов.

Структура относительно мифологического Мирового Древа Жизни обнаруживается с определенной чёткостью: плоды из него доступны только трансцендентным существам, тем, кто не дотронулся к плодам из другого дерева – Познания Добра и Зла. В ином случае, последнее рассматривается как преступление, наказанием чего есть отлучение от ранее допущенных плодов.

«Только плодов дерева, которое среди рая, сказал Бог, не ешьте их и не прикасайтесь к ним, чтобы вам не умереть». Плод в подлиннике – это peri, слово, означающее потомство, выводок, детей или наследников.
Читать дальше &rarr;

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Шу-Атон, атланты и солнечный павлин

Настоящее значение врага рода людского Сатаны забылось и в народном предствлении иудеев соотнеслось с др.-евр. satan, sitena «противник в суде, в споре или войне», «препятстующий», «обвиняющий», «подстрекающий» [Аверинцев С.С. Сатана // Мифы народов мира. — Т.2. — С.412], то же, что и арабское «шайтан» (shaitan).

«… Разумеется, Сатана не был змеей. Существо, обманувшее и соблазнившее Еву – это не чешуйчатая рептилия. Змей – перевод слова nachash, которое означает искуситель или волшебник. Падший ангел, сохранивший немало от своего былого могущества, несомненно, может быть сильным искусителем или волшебником …» [Pastor Bertrand L. Comparet. Сатанинское Семя Каина / Перев. с англ. // http://combat83.blogspot.com/2009/06/by-pastor-bertrand-l.html; http://nordman75.livejournal.com/231058.html]. При этом интересной оказывается параллель с греческой мифологией, где низвергнутым с небес божнеством является хромой Гефест (хромота как символ «змееногости» – причастности к потустороннему миру), ремесник и кузнец, творец новых вещей.

Синонимом древне-еврейского слова «сатана» считается латинское «люцифер» («светоносный»), что экзегеза толкует как горделивое и лишенное силы подобие тому свету, который составляет мистическую славу Божества. Это сопоставление с латинским словом, как нам кажется, хранит более архаичное и изначальное понимание сущности мифологического образа сатаны, а именно заставляет искать семито-хамитскую этимологию его имени: др.-египет.SW «пустота», «свет» + ITN «диск солнца», т.е. имена богов Древнего Египта — Шу и Атон.

Но был ли у египтян бог Шу-Атон?
Читать дальше &rarr;

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page

Україна Середземноморська (Ucraina Mediterranean, Ουκρανία Μεσογείου)

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертуванні) національного духу українцям, усвідомлюючи свою європейську ідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», варто б не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу).
Русь-Україна від Дунаю до Кавказу завжди була морською («талассократичною»), на відміну від суходільної Московії, в якій «чудь начудила да меря намерила». Україна – традиційна морська і річкова держава. Ми любимо воду, водяну гладь і водяні простори.
«… Норманська теорія зображує початок Русі як становлення типової талассократичної цивілізації. З шляхом з варяг у греки головною водяною артерією. Наші предки були не тільки гіпержорстокими воїнами на кораблях, але й дуже жвавими торгашами, які захопили ринки Багдаду та Константинополя. Зовсім як так нелюбимі зависливими московитами англосакси» [Рахно К. ].
І предок Русі – скіфський бог моря, човнів і коней Геракл-Тагімасад. Тобто Ярослав-Дажьбог. Він же – святий Юрій, Урай-воротар (у волинських веснянках), він же – арійський бог Індра («Ядро»), переможець Врітри («Воротаря»):  «… Ріки говорять: русло вирив нам Індра, він, що має в руці блискавицю; він забрав, убив Врітру, який затримав води. Могутністю та силою вбив Врітру, ти випустив ріки, що їх проковтнув дракон. Індра вбив того, що затримував ріки, Врітру». Від Індри понесли у своєму череві звільнені ним ріки-корови священний плід, який позначався певною геометричною фігурою — ромбом, трикутником, мальтійським хрестом, свастикою тощо. Читать дальше &rarr;

Don't be shellfish...Tweet about this on TwitterShare on Google+Share on TumblrPin on PinterestShare on LinkedInShare on FacebookEmail this to someonePrint this page