Інтровертний та екстравертний аспекти української ментальності

В статті розглядається наявність в українській ментальності двох аспектів – «буддисько-інтровертного» («аполлонічного») та «лицарсько-екстровертного» («фаустівського»), носіями яких є відповідні локуси – «село» та «місто», «культура» і «цивілізація». Дані аспекти не ворогують між собою (як вважають представники традиційного просвітянсько-заповідального дискурсу), а діалектично  взаємодіють один з одним як принципи «інь-ян» («ха-тха») і власне внаслідок цієї взаємодії етнос розвивається психологічно, будучи спроможним давати відповіді на виклики історії і породжуючи «нову  діалектичну якість» буття. Також розглядається генеза протистояння інтроветного та екстровертного аспектів через призму домінування різних сенсорних типів світосприйняття і показано можливість для українського етносу взяти участь у місії здійснення їх «примирення» шляхом інтимної діалектики цисцендентного (людина) і трансцендентного (буття).

Ключові слова: інтровертність, екстровертність, менталітет, буття, сенсорика, аполлонічна культура, фаустівська культура, ментальність, менталітет, психологія етносу. Читать дальше →

Фамилии – это национальное достояние

Имя предков — это не только повод для фамильной гордости, для самовозвышения; это — НАЦИОНАЛЬНОЕ ДОСТОЯНИЕ. Дворянские фамилии — и вообще исторические — это такая же ценость, как картины и статуи. И исчезновение фамилии — это национальная трагедия. Поэтому — согласно корпоративному кодексу чести, самому его духу — потомки, последние из рода — ОБЯЗАНЫ принимать имена пресекшихся фамилий. Это — ДОЛГ перед Отечеством, а не вопрос личного тщеславия.

Есть опыт эммиграций, там майоративность не считалась препятствием: была задача просто сохранить старые имена так же, как сохраняли реликвии, произведения искусства. архивы. Например, князья Катковы-Шаликовы. Они до сих пор так именуются, своей волей приняли титул уже в эмиграции; или титул графа Строганова, где последняя из рода умерла в 1944 году и титул сейчас носит ее внучка Елена де Людингузен-Вольф Строганова.

Поэтому те многие потомки, что сейчас отвергают свой титул, герб, память о происхождении — из скромности, или благодаря современным воззрениям, — по сути, наносят ущерб историческому наследию своей страны. Так же — как если бы жгли доставшиеся от предков картины или выбрасывали фамильные драгоценности — на том основании, что носить их нескромно и из моды они вышли.
Читать дальше →

Особа та етнос: соціопсихологічний аспект

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного. Читать дальше →

Сонячна онтофанічна сакральність українського народу

Сонячна онтофанічна сакральність як базова духовна цінність українського народу

Не слід дивуватися прийняттю «на ура!» «начебто-гуцульських» «Диких танців» Руслани Лижичко, закріплене її перемогою на Євробаченні 2004 року, а також впевнене крокування мелодекламаційних проектів Валерія Меладзе «ВІА Гра», Марійки Бурмаки та «Вєрки Сердючки». Вони виконують в українському суспільстві не соціальну функцію «попси», а саме шаманства, явища духовного, хоча й дещо єретичного, є одкровенням сонячної онтофанічної (2) сакральності у нашому профанічному, десакралізованому світі, в епоху «рожевого голокосту» душі та випаровування тонкого досвіду глибинного сприйняття світу.
Читать дальше →

«Погибоша аки обре …»

Про таємниче плем’я аварів, відомих на Русі під іменем обри, нам відомо з численних історичних романів та повістей. Вони були ядром великого військово-політичного союзу кочових племен тюркського походження.

У VI ст. обри прийшли з Азії на землі сучасної України та на середньому Дунаї  (тодішня візантійська провінція Паннонія, теперішня Угорщина) створили свою державу – Аварський каганат. Вони підкорили все Північне Причорномор’я, Півдненну Україну, витіснили тюркомовних булгар на Волгу, в Італію та Балкани, аланів– на Кавказ і слов’янські племена обклали даниною. Авари вели переможні війни з франкським та лaнгобардським королівствами, Візантією та антами. В кінці VIII ст. обри були розбиті військами Карла Великого, а в кінці IX ст. – угорцями, після чого вони не згадуються у хроніках. Як свідчить візантийський імператор Константин Багрянородний, у 805 році хорвати повстали проти авар та перетворили їх на своїх рабів.
Читать дальше →

Примордиальная этнология

Примордиальная этнология — одно из научных направлений в этнологии, рассматривающее этнос как изначальное (примордиальное) и неизменное объединение людей с определенными(субстратными) признаками (крови, расы, ландшафта, языка) .

Примордиализм утверждает, что прототипы наций и национализм существовали всегда как данность с самого начала человеческой истории. Сторонники этого направления также считают, что людям, принадлежащим к одной этнической общности, изначально и навсегда присущ некий набор культурных свойств, обусловливающих их поведение. В рамках этой теории национальная самоидентификация приобретает характер естественного закона природы.
Данное представление особенно характерно для концепций национализма до XX века, однако до сих пор популярно среди крайних националистов. Оно также популярно среди противников традиционализма, которые призывают к освобождению от бремени древних традиций, тем самым признавая их существование. Целью научных исследований в рамках примордализма является поиск некого «подлинного» этнического фундамента (субстрата). Читать дальше →

Сарматы в кельтской традиции

Сарматы от начала появления на европейской арене славились как умелые воины. Овидий, который наблюдал сарматов непосредственно в дельте Дуная, говорил о том, что между ними нет ни одного, кто бы не носил бы лук и синих от змеиного яда стрел [Овидий, V, 7, 12-20]. О «бросающем огромное копье сармате» пишет Валерий Флакк [Флакк, «Аргонавтика», VI, 162], об их воинственности — Либаний: «народ кровожадный и посвященный Арею, который считает спокойствие за несчастье». «Сарматы не живут в городах и даже не имеют постоянных мест проживания, они вечно живут лагерем, перевозя свое имущество и богатство туда, куда привлекают их лучшие пастбища или заставляют … враги; племя воинственное, свободное, непокорное и к том у же жестокое и безжалостное, что даже женщины воюют наравне с мужчинами» [Помпоний Мела, III, 33] [см.: Ковалевская В. Б. Кавказ и аланы: Века и народы. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит-ры, 1984. — С. 78-79]. Кроме того, как замечает Иордан, у сарматов был обычай носить именно германские имена [“Getica”, 58], а сарматки славились своей воинственностью и ездой верхом рядом с мужчинами
Читать дальше →