Кирилл Серебренитский: Эпос — это миф о власти

V2kXRsgFF6M1. Сознание, вне всякого сомнения, определяет бытие. Человеческое сознание — панмифологично; собственно, кроме мифов в его распоряжении ничего нет. Мировосприятие — сложнейшая многоуровневая агрегация мифологических сценариев. То есть: мифология формирует и трансформирует бытие.
(Все эти утверждения, наверно, спорны, но сейчас речь не о том, так что — перепрыгиваю далее).
Социальное бытие формирует мифология, политическое бытие — соответственно политическая, то есть мифология власти. Это — отчётливо выделенное, директивное явление. Обозначим его термином — эпос.
Эпос — это миф о власти.
В моих текстах «эпос» употребляется, строго говоря, не в общепринятом значении. По моему мнению, наука (то есть сциентическая мифология модерна) словно побаивается или, точнее, стесняется этого явления (слишком оно архаично, даже как бы рурально); и стремится его припрятать, замаскировать. Обычно термином «эпос» обозначаются легенды, порождённые давно прошедшими и затуманенными от давности событиями. Илиада, например, — классический эпос. На мой взгляд, это — не сам эпос, даже не реликт его, а некий культурный (нарративный) саркофаг, воздвигнутый над могилой давно умершего эпоса.
Эпос живой, действенный, — раскалённая политическая мифология, клокочущая вокруг актуалий. Мифологический вектор, который соединяет недавнее — с сегодняшним, — устремляясь в будущее.
Живой эпос чаще всего — трёхликое чудище: мифологический образ-адаптор (Ад), который соединяет образ-прошлое (антикитэ, Ан) с образом настоящее (актуаль, Ак). Читать дальше →

Богатырь Дунай, Настасья-поляница и их Сияющий Светом сын: евразийские параллели

В былине о богатыре Дунае рассказывается о том, что Дунай имеет тайную связь с дочерью некоего короля Настасьей (или Марьей)-поляницей. Он победил её в поединке (вариант: героиня сбрасывает богатыря с лошади и принуждает к браку) . Также она выкупает героя из рук палачей и отпускает домой в Киев.

Когда он второй раз приезжает в её царство и сватает её сестру Апраксу за киевского князя Владимира, оскорбленная его невниманием, переодетая Настасья-поляница преследует героя и вызывает его на поединок во время свадьбы князя в Киеве.

Дунай убивает стрелой соперника. «Вскрыв ей утробу», он узнает, что она беременна сияющим светом младенцем (или даже двумя сыновьями-близнецами). Дунай бросается на своё копье и умирает рядом с Настасьей. Из их крови образовалась великая река Дунай.

Несчастный ребенок становится Читать дальше →

Правда про Мамаїв Шамоту, його сина Михайла та їх далеких нащадків з роду Кият

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії («саума’а»; [1]) з однодумцями («мурідан») на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам («мамай») рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали «сіндійцями». Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних («північних») булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є «Легенда про доньку Шана» («Шанкизи дастани») Читать дальше →

Таємниця святого Войцеха (До проблеми реконструкції генези першопредка-тотема праслов’ян)

Таємниця святого Войцеха  (До проблеми реконструкції генези першопредка-тотема праслов’ян)

У міфогенетичній легенді балтійських пруссів розповідається про двох братів–близнюків — Відевута (Вейдевута) і Брутена. Перший був у балто-пруському культовому центрі Ромове обраний королем (потім він поділив своє королівство між дванадцятьма синами, а нащадок його четвертого сина Недрона — володар Судовії, Самогітії, Литви та інших земель — Гланда Камбіла Дівонович, будучи переможений німецькими мечоносцями, виїхав зі своєю ріднею та підданими під покровительство Олександра Невського та охрещений як Іоанн[1]), а Брутен (Прутено) встановив у 305 р. ідоли двох богів–близнюків Патолса і Потрімпса (Трімпса) та бога грому Перкунаса, і під іменем Кріве–Крівайтіса став першим верховним жерцем. Литовське передання називає Кріве-Крівайтіса батьком Ліздейки, якого підкидають в орлине гніздо, де його знаходить литовський князь Гедемінас. Ліздейкас також приймає ім’я Кріве–Крівайтіс, стає тлумачем снів та родоначальником роду Радзивілів.

Вважається, що мотив “підкидання хлопчика в орлине гніздо” та “дар передбачення” є стійкою ознакою міфів про виховання шаманів[2]. Читать дальше →