Примордиальная традиция и Вечная Философия

Примордиализм (Primordialis -«Первоначальный») — философская историко-культурологическая и социальная доктрина, базирующаяся на учении представителей школы «философии (примордиального) традиционализма».

ИЗНАЧАЛЬНОЕ ЗНАНИЕ

Доктрину Примордиальной Традиции сформулировал французский философ и математик  Рене-Жан-Мари-Жозеф Генон (15.11.1883-7.1.1951), ученик философа-неотомиста Жака Маритена, автора фундаментального труда «Интегральный гуманизм» (другим известным его учеником и преданным другом был папа Павел VI),  и мистика-эзотерика Жерара Анкосса (Папюса). Рене Генон был одно время епископом Гностической церкви под именем Тау Палингениус, но в 1930 г. принявший ислам под именем Абдель-Вахид Йахья и уехавший в Каир (Египет), породнившись с представительницей рода Фатимидов.

В дальнейшем философия традиционализма Р. Генона получила  развитие в трудах его учеников, в т.ч. Фритйофа  Шюона (ум. 1998), Т. Буркхардта, М. Лингза (ум. 2005), Сейида Хусейна Насра, Клаудио Мутти, Анри Корбена и др. Движение объединяет в своих рядах значительное число востоковедов и специалистов по сравнительному религиоведению Европы, Америки и мусульманских стран (О. Бакар, Р.-Ш. Каземи, Ж.-Л. Мишон, У. Стоддарт, В. Читтик, П. Лори, С. Мурата и т.д.). Фактически, ему принадлежит целая серия издательств, специализирующихся на выпуске востоковедческой и религиоведческой литературы, а также академических изданиий классических трудов традициналистской мысли («Fons Vitae», «Islamic Texts Society», «Sophia Perennis», «World Wisdom», «Sophia: Джавидан Херад» (перс. «Вечная мудрость»)).
Читать дальше →

Метафізика Традиції

 Метафізика в найбільш повному і найбільш всеохопоному розумінні цього слова є абсолютне, неминаюче бачення всіх аспектів реальності з позицій Істинного Першоначала, Першопринципу. «Метафізичними» у суворому розуміні можна назвати тільки ті рівні, котрі розташовані за межею Фізики, а фізика (грецьке «фюсіс») позначало Природу (Natura), тобто галузі Буття, які піддаються закону Народження і Смерті, тобто сфери Становлення. Сам термін «метафізика» вже несе у собі певний негативний сенс, бо в ньому акцентується не сфера реальності сама по собі, у своїй позитивній, стверджувальній якості, а подолання і навіть заперечення сфери, яку називають «фізикою». Отже, термін «метафізика» вказує на ті сфери, котрі досконалим чином переважають галузь всього Становлення, всієї Природи.

Інший термін, який тісним чином повязаний із «метафізикою», — це «трансцендентне», у перекладі з латині «за-межеве», «те, яке переходить межу».
Читать дальше →

Патриотизм как моральное достоинство

Главное преступление «экспертов-обществоведов» состоит в подмене истины. В действительности Аристотель в своей «Афинской политии» говорил о том, что успех общества и государства не зависит от формы правления и общественного строя. Он определяется исключительно уровнем нравственности большинства людей («моральное большинство»), и только без этого уровня (когда „моральное большинство” превращено в „молчащее большинство”, по Ж. Бодрийяру) монархия превращается в тиранию, аристократия в олигархию, а демократия в охлократию.

Раньше И. Кант связывал идею нравственности, морального закона неприменно с религией
: «…Для исполнения морального закона необходимо представление о «благе», а для этого необходимо представление о «высшем благе», а для представления о самом «высшем благе» необходимо представление о Боге» [Малер А. Трансцендентальная теология Канта // Форум молодых кантоведов (По материалам Международного конгресса, посвященного 280-летию со дня рождения и 200-летию со дня смерти Иммануила Канта). — М.: ИФ РАН, 2005. — С.91 // http://iph.ras.ru/page49482484.htm]. Мир либерализма (Дж. Локк, Т. Гоббс) [1] единственной истинной формой видит т.н. «контрактную нравственность» гражданского общества (т.е. противоположного церковному или военному), опирающуюся на совместное преследование выгоды и целесообразности, «культуре контракта» [2], и готовое растерзать тех, кто медлителен в этом процессе.
Читать дальше →

Солярно-космічне неоязичництво

Для боротьби з силами хаосу, з  духом Руїни і нігілізму в Україні зауважується, що національну ідею треба шукати на рівні культури. Вона “розлита” в культурі й становить собою її життєву систему,  що “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [1, с.77]. Теж саме декларував М. Реріх,  витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу”. Редактор журналу «ІндоЄвропа» В. Довгич декларує: “… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір’ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Природу споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…Читать дальше →

Габриэль Онорэ Марсель — Путь к Свету

Участник первого конгресса правых в защиту культуры, французский философ-персоналист Габриэль Онорэ Марсель (1889-1973) за два года до своей смерти издал книгу «В путь, к какому свету?» (“En chemin, vers quelle lumiere?”), в которой с автобиографической точностью описал свой путь к «традиционализму».

Евангельское учение он воспринял как «универсальность человеческих и христианских ценностей», но не сводил его к «этическому конформизму». Вопрос традиции для него особенно стал важным.

В 1962 г. Центр итальянской жизни организовал «Международную Римскую встречу, посвященную культуре», темой было «Современное определение традиционалистских ценностей», по результатам её была издана книга “Autori vari. Incontro romano della cultura” (Roma, 1962). На этой встрече Г. Марсель сделал вступительный доклад и выдвинул «теорию метафизической, традиционалистской и новаторской правой». Спустя десять лет он изложил свою позицию еще более четко в статье «Интеллектуальная протяженность Европы», опубликованной римским журналом “La Destra”. А еще через несколько месяцев Г. Марсель выступил в Турине на «Первом Международном Конгрессе в Защиту Культуры (Интеллектуалы за Свободу)» с докладом «Размышления об антикультуре – не являются ли сами агрессоры осужденными?».
Читать дальше →

Особа та етнос: соціопсихологічний аспект

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного. Читать дальше →

Революція духу проти духовної сваволі

Відомий  філософ-суфій Сухраварді проголосив, що «таємниці ал-гайб» — «прихованого» (“мугаййабат”) частково доступні людям у сні, коли їхні душі не перебувають під тягарем щоденних думок та потреб у «світі очевидного» (“алам аш-шахада”). Ці таємниці постають перед людьми у вигляді «накреслених рядків», «голосів», «образів» тощо.  Тому вважається неважливим ініціальний «сілсілат ал-барака» («ланцюг благодаті»), що передає ініціальну традицію та святість від засновника суфійського ордену до наступника, від вчителя до учня, бо «благодать» («барака») дарується будь-якій людині безпосередньо Богом (аналогічно у християнстві відбувається сходження дарів Святого Духа).
Читать дальше →

Дискордианизм — «принцип пятёрки»

А. Кулаков указывает, что в  Системе Постмодерна и обезличивания человека в чащах сетей (социальных, информационных, экономических, культурных), в ситуации «биполярной оппозиции между Сетью и Я» (М. Кастельс), важным вопросом для человека стала необходимость в идентичности, желание самоидентифицироваться с помощью определенных ценностей или признаков. Как правило в этом «абсолютном противостоянии» человек руководствуется опорой на традиционные ценности (религия, нация, природа), но сразу же оказывается в опасности быть порабощенным фундаменталистскими движениями, раскалывающих общество по принципу «мы — они».

Якобы спасение в этой ситуации — в «позитивном проекте консолидации» Читать дальше →

Явище «повернення варвара (язичника)» в цивілізаційному аспекті

Активізація явищ тероризму  у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його  сутнісних основ, а не лише  віднесення його  до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації. Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що  пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську  постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх  “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об’єктів антитерористичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм Читать дальше →

Изначально ложный посыл Дугина

Быть апологетом такой «революции третьего пути» претендует идеолог российского неоевразийства и старообрядец Александр Дугин. «…Уже в 2001 году в программе ОПОД «Евразия» упоминались политические и экономические  аспекты  проектируемой  империи. В  программе  выдвигалось  положение о «евразийском центризме» — сбивающей с толку концепции, в которой «социальная справедливость и социальная экономика» смешиваются с «ценностным консерватизмом  и  культурным  традиционализмом» «консервативной  революции». В сущности, данная концепция является комбинацией левой экономики и правой политики.
Читать дальше →

Дихотомія «Свобода — Необхідність» у спробах визначення сутності неоязичництва

Дихотомія  «Свобода —  Необхідність»  у спробах визначення сутності неоязичництва

В історіографії сучасних світоглядних течій існує  погляд, за яким терміном «неоязичництво» позначаються   ті  ідейні течії, що ставлять за основу світового процесу якусь Абсолютну Необхідність (Невідворотність, Неминучість) як безлику долю світу, що відповідає найдавнішим, ще язичницьким , поглядам людини [1,c.156].

Неоязичництво – це, начебто, “сонне буття, підпорядкованість Іншому. Це невизначеність свого шляху і небажання вибору. Це оп’яніння несвободою. Це насолода від відсутності відповідальності” [1,c.26]. Н. Хамітов ставить знак рівності між неоязичництвом та “буденним буттям” як підкоренню Іншому та іншим, як  невизначеності власного шляху та небажання вибору
Читать дальше →

Третья Хазария под инверсионным взрывом

Вследствии своей инициатической истории Украина приобрела именно статус консорции («нации») со своей «богиней-покровительницей»: Майдан (иранское «круг») как Новый Акрополь («полис» — «город», «держава», «территория», «акро» —  не только «верхний», но и «крайний»), а её богиня — Афина Демократия, то есть «соучастие народа в своей собственной судьбе» (А. Мюллер ван дер Брук[1], “res publica omnium bonorum” («общее дело всех честных»). Читать дальше →

Пути возвращения к Изначальному в современную эпоху

М. Хайдеггер для преодоления нынешнего состояния Модерна предлагал реализацию ирреального (скрытых возможностей и сущностей вещей) с помощью возвращения к изначальным, но нереализированным возможностям европейской культуры. Они хотя и забыты, но до сих пор «живут» в языке, который есть «дом Бытия». Поэтому необходимо «вслушиваться в язык». Только последнее и является возвращением человека к самому себе, к изначальному Бытию, ибо ни мышление, ни любые другие интеллектуальные акты не могут прорваться к Бытию сквозь сущее-«чащи», а застревают в них, осознавая, что все это только сущее (и что Бытие есть только как бытие всего сущего), мы прислушиваемся к «голосу Бытия» и идем по его зову
[Ойзерман Т.И. Проблемы историко-филологической науки. – М.: Мысль, 1969. – С.85–86]. Кажется, в этой позиции М. Хайдеггер близок к антроплогии Р. Штайнера, который в индивидуальной беседе с А. Белым замечал, что культуротворческий дух русского народа («Манас») находится в русском языке, но что русские не умеют взять все, что есть в их языке» [Спивак М.Л. «Ужин со Штейнером…» (Письмо Андрея Белого Михаилу Сизову) // Известия Рос. АН. Серия литературы и языка (Москва). – 2000. – Т.59, №1. – С.53].
Читать дальше →

Нація як процес: наші завдання

К. Ясперс запропонував концепцію «вісьового часу», К. Хаусхофер — «вісьового простору». А. Дугін використав розудок (Verstand) для їх поєднання в уявленні (Vorstellungen) про «Абсолютну Родіну». Але в дійсності слід виходити з разуму (Vernunft), і тоді відкриється, що континуум реальності — це відносність буття, роздвоєного на суб’ект та об’єкт,і тому слід шукати «момент» буття, з’єднуючий їх навпрямки (coincidentia oppositorum) без опосередкування пізнанням.

Владний істеблішмент («Система») намагається знайти офірного «цапа-відбувальника» у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших «хлопчиків для биття»: москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування («ні вашим, ні нашим») тощо. Нас намагаються втішити концепцією типу Зб. Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи і навіть Євразії (1).

Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та «вирішальна роль» роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі» (2).
Читать дальше →