Владимир Емельянов: Новая эпоха будет эпохой конфликтом личных мифов

tumblr_njpvb9wX6M1u46p9fo1_500Новая эпоха начинается с того, что на поверхность всплывают внутренние убеждения.

А они разводят людей даже сильнее, чем религия, которую человек унаследовал.

Так что новая эпоха, думаю, будет даже не столько борьбой конфессий, сколько конфликтом личных мифов. Имею в виду, что каждый человек несет в себе некий индивидуальный миф, сложившийся под влиянием как его внутреннего устройства, так и внешних обстоятельств. И этот миф, естественно, не будет совпадать с мифом собеседника. Дальше все будет зависеть от того, насколько сильно разойдутся мифы. Можно будет даже подсчитать это в процентном отношении.

Олег Гуцуляк: Жить в мире Каприки: Философия неоаватаризма

Нынешняя господствующая Система осознает, что жесткий авторитаризм «не срабатывает» в современную эпоху, где первую скрипку играет индивидуальный акт самоопределения. В отличие от древнего племени или клана как жёстко структурированного образования с контролированным членством, ныне существуют новые группы, функционирующие исключительно по причине индивидуальных решений, а стоит индивидам передумать или потерять свой первоначальный энтузиазм и решительность, — и такое сообщество исчезает.

Исходя из этого, по мнению Системы, обеспечить более успешное исполнение их программы господства над массой потребителей может метод «нюансированной демиургии», который удачно описал русский традиционалист диакон Андрей Кураев. Этот метод существует в нарративных текстах типа жанра «фентези» или «детектива» — казалось бы нереальные, миры «фентези» впитываются в реальность и изменяют её. Происходит своеобразная «экспансия ирреального». Человек ещё не согласился с новым измерением, но ему предлагают мыслить в определенных понятиях — и, в конце концов, мир «Матрицы», «Космических войн», «Звёздного Крейсера Галактика», «Сейлормун», «Властелина колец» или «Игр престолов» становится реальным миром, его «жизненные ценности» врастают в образы бытия, делают его реальным для других, вступают в космогоническую борьбу с инерцией явственного бытия. И именно искусство способно создать альтернативную реальность и дать возможность ей просочится из мира ирреального в мир явственный («демиургическая нюансированная наррация» по типу борхесовского «Тлён-Укбар»).

Читать дальше →

Солярно-космічне неоязичництво

Для боротьби з силами хаосу, з  духом Руїни і нігілізму в Україні зауважується, що національну ідею треба шукати на рівні культури. Вона “розлита” в культурі й становить собою її життєву систему,  що “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [1, с.77]. Теж саме декларував М. Реріх,  витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу”. Редактор журналу «ІндоЄвропа» В. Довгич декларує: “… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір’ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Природу споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…Читать дальше →

Двовір’я в Україні (терміни та поняття)

Сучасна наука саме християнство розглядає одним з таких каналів, якими дійшли до нашого часу язичницькі міфи та реалії. Щонайперше, через те, що значна частина обрядів та вірувань стародавніх слов’ян не протирічить християнському вченню (1), а тому не були у більшості втрачені з прийняттям християнства, а “асимільовані” останнім (2).

Різні дослідники використовують різні терміни на означення факту збереження язичницького  світобачення та світовідчуття у християнстві, а саме:
“останки старої релігії в селянській обрядовості” (3), “релігійно – магічний синкретизм” (термін болгарського етнолога М. Арнаудова) (4), “народне християнство” (5), “побутове православ’я, що і є язичництво всередині християнства” (за М. Бердяєвим) (6), “язичництво в православ’ї” (7), “сліди забутих структур універсумів часів міфу та гностиків” (8), “двовір’я” (“двоєвір’я”) (9), взаємодія “магічної дохристиянської релігії і християнства” (10), взаємодія міфообрядної (архаїчної, поганської) і релігійної (християнської) свідомостей і культур (11).

Самі ж християнські автори (Л. Ейнхофер) зв’язок християнського культу з містеріями, вплив з боку іудаїстських культових традицій, своєрідність східнохристиянських (александрійських, антіохійських, східносирійських) культів пояснюють як прояв безсвідомих запозичень християнством відповідних історичних періодів з сучасного йому соціокультурного оточення (12).
Читать дальше →

Іван Франко – модернізм – неомодернізм – сучасність

Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, — О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях…  Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізмЧитать дальше →

Явище «повернення варвара (язичника)» в цивілізаційному аспекті

Активізація явищ тероризму  у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його  сутнісних основ, а не лише  віднесення його  до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації. Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що  пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську  постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх  “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об’єктів антитерористичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм Читать дальше →

Дихотомія «Свобода — Необхідність» у спробах визначення сутності неоязичництва

Дихотомія  «Свобода —  Необхідність»  у спробах визначення сутності неоязичництва

В історіографії сучасних світоглядних течій існує  погляд, за яким терміном «неоязичництво» позначаються   ті  ідейні течії, що ставлять за основу світового процесу якусь Абсолютну Необхідність (Невідворотність, Неминучість) як безлику долю світу, що відповідає найдавнішим, ще язичницьким , поглядам людини [1,c.156].

Неоязичництво – це, начебто, “сонне буття, підпорядкованість Іншому. Це невизначеність свого шляху і небажання вибору. Це оп’яніння несвободою. Це насолода від відсутності відповідальності” [1,c.26]. Н. Хамітов ставить знак рівності між неоязичництвом та “буденним буттям” як підкоренню Іншому та іншим, як  невизначеності власного шляху та небажання вибору
Читать дальше →