Лицарі святого Бьолля, або «Мандрований град» в сучасному українському літературному процесі

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”)   відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”) [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля  (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”.

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря-визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи  лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи  лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик, Читать дальше →

Патриотизм как моральное достоинство

Главное преступление «экспертов-обществоведов» состоит в подмене истины. В действительности Аристотель в своей «Афинской политии» говорил о том, что успех общества и государства не зависит от формы правления и общественного строя. Он определяется исключительно уровнем нравственности большинства людей («моральное большинство»), и только без этого уровня (когда „моральное большинство” превращено в „молчащее большинство”, по Ж. Бодрийяру) монархия превращается в тиранию, аристократия в олигархию, а демократия в охлократию.

Раньше И. Кант связывал идею нравственности, морального закона неприменно с религией
: «…Для исполнения морального закона необходимо представление о «благе», а для этого необходимо представление о «высшем благе», а для представления о самом «высшем благе» необходимо представление о Боге» [Малер А. Трансцендентальная теология Канта // Форум молодых кантоведов (По материалам Международного конгресса, посвященного 280-летию со дня рождения и 200-летию со дня смерти Иммануила Канта). — М.: ИФ РАН, 2005. — С.91 // http://iph.ras.ru/page49482484.htm]. Мир либерализма (Дж. Локк, Т. Гоббс) [1] единственной истинной формой видит т.н. «контрактную нравственность» гражданского общества (т.е. противоположного церковному или военному), опирающуюся на совместное преследование выгоды и целесообразности, «культуре контракта» [2], и готовое растерзать тех, кто медлителен в этом процессе.
Читать дальше →

Христианская историософия Украины: наш ответ дяку Кураеву

Ментальность украинцев эпохи Руины (XVIII в.) и после провала собственной Реконкисты (Колиевщины), получившей нож в спину от запорожского казачества и российской армии, приняла на себя миссию Малороссии — «покорного умаления (кенозиса)» — судьбу Иоанна Предтечи. Смирением был героически преодолен «дух мщения».

«…принять несвободу, но, как и Господь, только ту несвободу – которая во имя Божие. Такой была несвобода Предтечи, такой была несвобода Иисуса. В темницу их отправило государство, но неволю Царства Кесаря они превратили в волю Царства Небесного»  (Кротов Я. Несвобода Христова // http://yakov-krotov.livejournal.com/1138402.html.

Но вместе с тем Украина осознала, что на это время ей следует веселиться и смеятся (отсюда вся её народно-спудейская культура XIX в., неистово проклятая чувствующим подспудную истину В. Белинским), ибо самый малый в Божьем царстве — тот больший за Крестителя, большего между рожденных от женщин (Лк. 7:28). Ведь, как писал и св. Иоанн Златоуст, этот менший унаследует престол Царя и Господа. Тем более, прецедент есть, когда Арсений Суханов в прениях с греками (1652 г.) заявляет: «Слышите, греки, и внимайте, и не гордитеся и не называйте себя источником, яко се ныне Господне слово збылося на вас: были вы первые, а ныне стали последнии; а мы были последнии, а ныне первые»
Читать дальше →

Солярно-космічне неоязичництво

Для боротьби з силами хаосу, з  духом Руїни і нігілізму в Україні зауважується, що національну ідею треба шукати на рівні культури. Вона “розлита” в культурі й становить собою її життєву систему,  що “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [1, с.77]. Теж саме декларував М. Реріх,  витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу”. Редактор журналу «ІндоЄвропа» В. Довгич декларує: “… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір’ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Природу споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…Читать дальше →

Царский дом Дадиани-Чиковани

Дом Дадиани-Чиковани — владетельных князей Са-Мергело, Са-Липартиано, Рача и Лечхуми, также некоторое время властвовал в Абхазии и Сванетии.

Са-Мегрело (Мингрелия, Мегрелия) – одно из древнейших государств планеты — если исходить из традиции, согласно которой эта небольшая горная страна – преемница Колхиды. Считается давно утвердившейся академической весрией – то, что мегрельское селение Накалакеви – это античный Эа, в позднеримских анналах известный как Археополис, — столица колхов, город, где побывали Аргонавты. В ознаменование этой преемственности на гербе Дома Дадиани – Дракон, охраняющий висящее на дереве Золотое Руно.

Княжество Мингрелия упразднено в 1867 году, после более чем 500 лет признанного державами всего мира суверенитета, вопреки воле последнего владетельного князя и правительства, в нарушение многих прежде заключенных договоров, будучи включено в состав Кутаисской губернии Российской Империи.

Дочь владетельного князя Мингрелии Саломе Дадиани была замужем за внучатым племянником Наполеона Ашилем Мюратом. Позже их семейная пара переехала жить в Зугдиди.
Читать дальше →

Фамилии – это национальное достояние

Имя предков — это не только повод для фамильной гордости, для самовозвышения; это — НАЦИОНАЛЬНОЕ ДОСТОЯНИЕ. Дворянские фамилии — и вообще исторические — это такая же ценость, как картины и статуи. И исчезновение фамилии — это национальная трагедия. Поэтому — согласно корпоративному кодексу чести, самому его духу — потомки, последние из рода — ОБЯЗАНЫ принимать имена пресекшихся фамилий. Это — ДОЛГ перед Отечеством, а не вопрос личного тщеславия.

Есть опыт эммиграций, там майоративность не считалась препятствием: была задача просто сохранить старые имена так же, как сохраняли реликвии, произведения искусства. архивы. Например, князья Катковы-Шаликовы. Они до сих пор так именуются, своей волей приняли титул уже в эмиграции; или титул графа Строганова, где последняя из рода умерла в 1944 году и титул сейчас носит ее внучка Елена де Людингузен-Вольф Строганова.

Поэтому те многие потомки, что сейчас отвергают свой титул, герб, память о происхождении — из скромности, или благодаря современным воззрениям, — по сути, наносят ущерб историческому наследию своей страны. Так же — как если бы жгли доставшиеся от предков картины или выбрасывали фамильные драгоценности — на том основании, что носить их нескромно и из моды они вышли.
Читать дальше →

Обращение к монархистам Украины!

Украинцы на протяжении двух веков – были лишены государственности, и само существование нации было под сомнением. Тем более злободневен для Украины: 1) поиск сопричастности — по закону и по духу — Традиции, непрерывно длящейся сквозь тысячелетия; и решающе важно — 2) обретение доказательств прямого и равного родства украинской Державы с христианской цивилизацией, с Европой.

Самый ясный, осязаемый символ родовой сопричастности Истории и кровного родства – это символы монархического устройства: Корона и Династия.

И по многим другим параметрам монархическая власть на Украине представляется нам наилучшей.

Свидетельством тому служат политические события последнего десятилетия. Очевидно, что современные украинцы слишком свободолюбивы, и потому не смогут снова отдаться единопартийной или единоличной власти политического диктатора. И при этом слишком нуждаются в покое и упорядоченности бытия – почему и не удовлетворяются суетной и зыбкой парламентской республикой. Читать дальше →

Украина — это суб-континет

По существу, выборы-2010 г. в Украине чётко подтвердили утверждение украинского писателя Павла Загребельного, что У краина является «цивилизационным суб-континентом» (по аналогии с Индостаном), где практически сложилось две нации («этнократоны»). И размежевание между ними происходит по древней границе Киевской Руси — границе лесостепи и степи, старой, материнской (Запад и Север), и новой, колонистской (Юг и Юго-Восток), областью. В Украине существует две нации — украЙИнцы (самоопределение — «свидоми», «щыри») и укрАинцы (самоопределение — «новоросы», «малоросы»).

Для обеих их «национальная религия» воплощена в языке (соответственно — украинском и русском) . Содействуют этому также » места исторической славы» (Lieux de memoire), которые сакрализируются, превращаются в «теменосы«, где человек «входит в ландшафт как субъект».
Читать дальше →

Особа та етнос: соціопсихологічний аспект

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного. Читать дальше →

Нація як Велика Пригода та її Ворог

Ті, хто не заангажований на передновітньому стані (передМодерні), на пошуці “чистого” або “свого” фундаменту, на “поверненні до архаїчності”, власне утворюють, за британським творцем “філософії процесу”  Альфредом Н. Уайтхедом, націю.

Нація, за  А.Н. Уайтхедом, отже, є разюче неісторичною, а відзначається умоглядністю, жагою до ризикованих  пригод (“авантюр”), прагнень до нового. Націоналістом є той, хто розуміє, що незмінне збереження досконалості неможливе
: “… енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви, випереджаючи фізичні пригоди дослідження. Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж вирушити в Америку, Колумб розмірковував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригода рідко досягає задуманої мети. Колумб не доплив до Китаю. Але відкрив Америку… Цивілізація, яка позбавлена пригоди, приходить у повний занепад… Література  минулого також була пригодою. Есхіл, Софокл, Евріпід були сміливими новаторами у світі духу” (1), тими, яких Гай Юлій Цезар, характеризуючи галлів, називав аматорами rerum novarum, “нових речей”.
Читать дальше →

Примордиальная этнология

Примордиальная этнология — одно из научных направлений в этнологии, рассматривающее этнос как изначальное (примордиальное) и неизменное объединение людей с определенными(субстратными) признаками (крови, расы, ландшафта, языка) .

Примордиализм утверждает, что прототипы наций и национализм существовали всегда как данность с самого начала человеческой истории. Сторонники этого направления также считают, что людям, принадлежащим к одной этнической общности, изначально и навсегда присущ некий набор культурных свойств, обусловливающих их поведение. В рамках этой теории национальная самоидентификация приобретает характер естественного закона природы.
Данное представление особенно характерно для концепций национализма до XX века, однако до сих пор популярно среди крайних националистов. Оно также популярно среди противников традиционализма, которые призывают к освобождению от бремени древних традиций, тем самым признавая их существование. Целью научных исследований в рамках примордализма является поиск некого «подлинного» этнического фундамента (субстрата). Читать дальше →

Нація як процес: наші завдання

К. Ясперс запропонував концепцію «вісьового часу», К. Хаусхофер — «вісьового простору». А. Дугін використав розудок (Verstand) для їх поєднання в уявленні (Vorstellungen) про «Абсолютну Родіну». Але в дійсності слід виходити з разуму (Vernunft), і тоді відкриється, що континуум реальності — це відносність буття, роздвоєного на суб’ект та об’єкт,і тому слід шукати «момент» буття, з’єднуючий їх навпрямки (coincidentia oppositorum) без опосередкування пізнанням.

Владний істеблішмент («Система») намагається знайти офірного «цапа-відбувальника» у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших «хлопчиків для биття»: москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування («ні вашим, ні нашим») тощо. Нас намагаються втішити концепцією типу Зб. Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи і навіть Євразії (1).

Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та «вирішальна роль» роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі» (2).
Читать дальше →