Валерия Седова: Понятие Всеединства в мистической философии В.С. Соловьева

1982049_823940354287208_720860931_n Выдающуюся роль в развитии русской философской мысли XIX века сыграл Владимир Сергеевич Соловьев, религиозный философ-мистик и поэт.

Он создал свою оригинальную философскую систему, получившая название «Философия Всеединства» и «Учение о Богочеловечестве». Она носила ярко выраженный религиозный, мистический характер. В его поэзии также преобладали религиозно-мистические, философские мотивы. Исходной идеей учения о Всеединстве является положение о том, что «Бог есть все, то есть, что все в положительном смысле или единство всех составляет предмет собственное содержание, предмет или объективную сущность» [4]. Другими словами, Бог есть Универсум. Кроме того, Бог есть Абсолютный субъект, все творящий из себя и дающий содержание всему существующему, в том числе и природному миру. Субстанция Бога заключается в том, чтобы быть всем или единством всего в вечном внутреннем акте» (Бога-субъекта). Сущность Бога по своему содержанию носит идеальный характер, который действенен. Его действенность заключается в том, что он везде утверждает себя, устраняя дуализм идеально-духовной и природной реальности. Поэтому он един не только в себе, но и во всем другом, что им порождается как Универсальным субъектом. В этом и состоит Всеединство Бога [3]. «Всеединство» нигде и ни в чем не расщепляется, а присутствует всегда.

Второй постулат его философии «Всеединства» состоит в том, что Бог есть первоначало, Первый образ всего существующего, его одного. В качестве первосущности Бог выступает как Отец, что и подчеркивает его абсолютное выражение как субъекта. Абсолют Бога как субъекта (Отца) выражается трояко: Читать дальше →

Поетичні переклади

ЛІКОСТОМОНОВІ ОДИ (зі старогрецької)

Ім’я цього давньогрецького поета — Тімн Лікостомон — відоме, як правило, історикам античної літератури. Він належав до кола афінських послідовників римських поетів — неотериків. Його твори не входили в радянські часи до хрестоматійних видань з тієї причини, що важкий шлях служіння музі поезії вивів Лікостомона в кінці буремного життя на дорогу в християнський скит. Звісно, як кожен неофіт, він прийняв Об’явлення з усім максималізмом новонаверненого і тому облишив писати оди, що, мов дзеркало, відбили намагання пошуку ним Істини. Вважається, що древність — то засушені квіти, яким годі повернути колишні барви й духмяність. Та все ж кожне покоління осмислює досвід попередників.

ДО ДРУГА

Сніг на узгір’ї ясний лагідно землю накрив.
Втішся, прочанине, тут шляху для тебе нема.
Кригою вкрито струмки, холод торкається віч,
Спить хижий звір у норі — доля така на землі.

Але шукає мудрець шляху уперто у вись,
Сповідь несе він богам свого життя на душі.
Тішаться з того жерці, — все їм відомо про те,
Тут ось цей, сивий, знайде білу від спокою смерть.
Читать дальше →

Міжцивілізаційний діалог у методичній спадщині Юрія Султанова

21–22 жовтня 2001 р. у Прикарпатському націон. ун-ті ім. В. Стефаника відбулася організована кафедрою світової літератури (завідувач докт. філол. наук, проф. В. Г. Матвіїшин, відпов. секретар оргкомітету, канд. пед. наук, доц. А. М. Мартинець) Всеукраїнська науково-практична конференція «ІІ Султанівські читання. Актуальні проблеми викладання літератури у середній та вищій школі».

Завершилося пленарне засідання доповіддю канд. філос. наук, доц. Олега Борисовича Гуцуляка (кафедра філософії ПНУ ім. В. Стефаника) «Міжцивілізаційний діалог у методичній спадщині Ю. І. Султанова». Доповідач, зокрема, зазначив: «Як ученого культурологічного спрямування, позиція Юрія Султанова ґрунтувалася насамперед на тому, що глибинно, екзистенційно об’єднує людей як членів однієї і неподільної сучасної земної цивілізації Читать дальше →

Украина как проблема мобилизации жизненно-волевых принципов национальной культуры

В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация «исчерпала» «византийскую» форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с «византийской» происходило становление «барокково-метафизический» формы, затем насильственно прерваной, но успевшей «оплодотворить» П. Величковского и Ф. Достоевского), но не исчерпать своих творческих сил [1]. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но не доплыв к Индии, он открыл Америку [Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С. 685].

Как видим, например, российская нация определенно стоит перед выбором нескольких «новых-старых» форм неоевразийской (метафизической) и импер-либеральной (рационалистической), «вновь перепрочитывая», казалось бы, уже перевернутые иными цивилизациями страницы. И если уж и не построят свою Империю, то свою Америку найдут (хотя и остается их плавание каботажным, вдоль берега Евразии, то есть нестрашного и традиционного)…

Что касается Украины, то «… Национальную идею, — пишет О. Тимошенко, — … нужно искать на уровне культуры. Она «разлита» в культуре и собой являет её жизненную систему» [Тимошенко О.М. Національна ідея як філософсько – культурна передумова духовного відродження України // Філософська думка. – Київ, 1999. 0– Ч.1-2. – С.102].
Читать дальше →

Книга як ідеал культури та її втілення: від традиції до постмодернізму (лекція)

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга.
Чудом, гідним пошанування та любові, вважали Книгу багато прославлених представників людства. Найбільші генії присвятили їй немало теплих і звеличуючих слів.
Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.
«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].
Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга,  теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона  залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).
І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали. Читать дальше →

Золотий міст (російська діаспора і духовне відродження України)

В Україні, що розташована в центрі Європи, на могутньому фундаменті живих і вмерлих культур трьох тисячоліть зустрілися і застигли у неповторній єдності духовні хвилі європейського Заходу і великого Сходу.

І в цьому є глибинний, долевказуючий сенс, бо досвід розвитку людства наводить на думку, що цивілізації, замкнені в собі, відчуджені від сусідів географічними, релігійними чи духовними перешкодами, приречені на застій та деградаці.. Культурні прориви в будущину відбуваються там, де різні культури і типи мислення, на яких вони базуються, входять у безпосередній синтез, створюють сплав нової цивілізації. Як приклад можна навести історичний шлях арабо-кастильської Іспанії, середньовічної України або новітньої європеїзованої Японії. Процеси ці стихійні і некеровані; органічна пластика духовної взаємодії непомітна для сучасника — спостерігача, а наслідки — хоча не завжди передбачувані — все одно спрямовані на добро та прогрес мудрим плином історії. Історії, яка знає й приклади волюнтаристського впливу. Коли соціальні алхіміки — експерементатори спробували створити небачену псевдоінтернаціональну культуру, вивести її планово, як виводять нову породу свиней, у ретортах цього експерименту з’явилися цілі покоління люмпенів — маргіналів, без роду, без нації, споживачів поп-культури дешевого кічу.

І тоді, коли здавалося вже, що мутаціям бездуховності нема альтернативи, політичний поштовх перебудови поклав початок зворотному процесові. Базуючись на вищих цінностях людини, цей процес зупинив деградацію. Тільки тепер відходять у минуле регламентовані взаємини національних культур. Знову на перехрестях їх духовних впливів розпочинається робота — непомітна й повільна, але внаслідок її виникає плодючий шар справжнього духовного синтезу.
Читать дальше →

Почему стихи

До сих пор популярность в среде украинцев поэзии (с выполнением  коммуникационной и эстетической функций, а также притензией на реализацию «триединства свободы» — свободы творчества, свободы личности и свободы народу) означает отсутствие  «религии высшего порядка», что она лишь её сурогат, или, если хотите, низшая, «матриархальная» форма религии («поэзия была материнским языком человеческого рода«, — писал Г. Гердер).

Т.е. этнос остался в плену инфантилизма (а попытка И. Драча принять «Закон об украинской поэзии» есть атакой с мотыгой на колонизаторские мортиры)?

Правда, именно поэзия, как указывал Т.С. Элиот, воплощает функцию «нового истолкования уже знакомого опыта», «новым (пере-) прочитыванием» обогащать духовный мир и утончать способность восприятия окружающего
Читать дальше →

Іван Франко – модернізм – неомодернізм – сучасність

Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, — О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях…  Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізмЧитать дальше →

Українська ідея в контексті Книг національного буття

Коли соціальні алхіміки-експериментатори прагнули створити небачену псевдоісторичну спільність, у ретортах цього експерименту виявилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів масової культури та дешевого кітчу. Не дивно, що в українському середовищі постав феномен прагнення зберегти національнийстиль життя, моральні критерії та звичаї. Цей феномен ми пропонуємо називати “берегинізація” (1), або “обережительство”: “… оборонний аспект: боронити своє, доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані” (2).

Як зазначає російський культуролог П. Гуревич, більш вірним був би термін “традиціоналізм”, тобто прагнення зберегти те, що набуто людиною, нацією (3). Але для світової науки цей термін несе  навантаження войовничості та насильницького спротиву ще з часів громадянської війни в Іспанії 30-х рр., коли франкістська партія офіційно іменувалася “Іспанська традиціоналістська фаланга і ХОНС”. А культурологічна природа явища, яке ми пропонуємо називати “берегинізація”, або “орантизм”, полягає не тільки у простому збереженні традицій, але й у ненасильницькому спротиві зростаючій складності життя, тоталітарній дійсності та спробам асиміляції.

Функцію носіїв феномену “обережительства” поклала на себе українська інтелігенція переважно селянського походження, Читать дальше →

Тайна Фай Родис (диалог)

Диалог об тайне образа Фай Родис в романе Ивана Ефремова «Час Быка»

Алексей Ильинов:

По сути, Фай Родис — Раджа-Йог, чьи сверхчеловеческие способности особенно развиты. Ноосфера для неё — это гармоничная среда обитания. Но только и сверхспособности Раджа-Йога могут однажды «дать сбой» в инфернальном мире, где страдание, горе и всеохватная ненависть чувствуются особенно остро, ощущаются буквально всеми фибрами неспокойной души. Если кто помнит финал «Часа Быка», то там Фай Родис приносит себя в жертву ради того, чтобы человечество планеты Торманс — Ян-Ях сумело вырваться из плена Инферно. И, вроде бы, она могла бы запросто «разметать врагов», но, тем не менее, гибнет. Почему? Одна из причин, как объясняет Ефремов, это то, что её «богочеловеческая сущность» испытала на себе все муки рода человеческого.
Читать дальше →

Пророк у поемі «Мойсей» Івана Франка

Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький


Пророк у поемі Івана Франка «Мойсей»: філософсько-наративний аспект у сьогоденні

Як і батьків, провідників нації не вибирають, їх дає Господь. Заповітним пророком юдеям був посланий Мойсей. На заплутаних і туманних перепутях Україна також сподівалася на свого Провідника. І Провидіння явило генія – Івана Франка, провідника, якого Галичина спочатку і не розгледіла, сумнівалася, не довіряла, хоч він десятиліттями вів її – розшарпану, убогу і змучену – на шлях Поступу і Правди.

Щоб українці зрозуміли і осягнули  велику зреченість себе, надлюдський труд, Франко поклав перед очі української нації біблійну постать Мойсея, яка своїми вимірами гідно співвідносилась із постаттю титана думки й праці. Іван Франко у передмові до поеми “Мойсей” стверджує, що канва твору запозичена з Біблії
Читать дальше →

Пам’яті вчителя і людини

ЮРІЙ ІБРАГИІМОВИЧ СУЛТАНОВ
(6.03. 1948 — 4.05. 2003)

4 травня 2003 р.  відійшов у вічність знаний на Прикарпатті і в Україні педагог, культуролог, поет Юрій Ібрагімович Султанов. У стінах Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, де значний час він викладав, урочисто відкрито Методичний кабінет імені Юрія Султанова. Здійснено це кафедрою світової літератури в особі її завідуючого професора Володимира Матвіїшина, учня й однодумця доцента Ігоря Козлика та за сприянням декана філологічного факультету Миколи Лесюка. Одночасно з друку вийшов в серії «Вчені Прикарпатського університету» біо-бібліографічний довідник про Юрія Султанова. Згодомвийшов з друку в Києві присвячений пам’яті вченого спеціальний випуск науково-методичного журналу «Зарубіжна література» … Читать дальше →