Архивы раздела: Лингвистика

Первое упоминание о Галиче датировано 290 г., когда готский историк Иордан рассказывает о битве гепидов и готов возле города Galtis на реке Ayha (Днестр). Название Галич происходит, вероятно, от готского слова hallus «скалы» (родственно с лат. celsus «возвышающийся, высокий» (имя Цельс), collis «холм» » (ср. холмы в Риме: Collis Quirinalis «Холм Квиринал» [1] и и Mons Caelius «Холм Целий» [2]), др.-исл. hallr, лит. kelti, keliu «поднимать», kalnas «гора» (~ Каунас); ср.: у с. Межигирци (Междугорье), невдалике от Галича, есть гора, которая называется «Скеля» («Скала»), а местность возле неё – «Божий Ток»; на гербе столицы Галичины Львове изображен лев, точащий когти о скалу).

Название Галиция тождественно названию эпической страны кельтских преданий о Святом Граале Галахии (Gallacye). На память о ней происходит и, как утверждают предания, название современного Уэльса (Wales < Galys),что означает «окраина, отделенная, освяченная (от остального) территория» [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. – М.: Наука, 1974. – С. 850, в примечаниях] (~ литов. galu «конец», galutine «окончательный»).

Также возможна связь с иберийской Галисией (латин. Gallaecia, греч. Kallaikoi, упомянуто как племя Геродотом), название которой имеет кельтское происхождение. Как на западе карпатской Галиции живут бойки (с особым диалектом), так на западе иберийской Галисии находится Байхья (исп. Rias Bajas, галл. Rias Baixas), где жители разговаривают на особом диалекте,  в карпатских горах Галиции живут гуцулы, а в иберийских горах Галисии и соседней Басконии распространено название жителей как hucul — «пещерный человек».

Согласно другой версии, название Галиция заимствовано, переосмыслено фактами своего языка и распространено на дугие территории кельтами,  готами и славянами от предыдущего населения Карпат – фракийско-иллирийского гальштата и может толковаться на основании единственно сохраненного ныне иллирийского языка – албанского: gjalliqes «воскресение, оживление» (ср. со знаменитой Воскресенецкой ротондой в центре Галича).
Читать дальше &rarr;

1.
У знаменитому огузькому епосі ХV ст. «Книга мого діда Коркута» наявна розповідь про одноокого дева (демона) — велетня Тепегьоза (Депегьоза; «Тім’я-Око»), який заганяє героя у своє лігво (печеру) та намагається його з’їсти. Але герой Басат (Бісат) осліпив дева і, накинувши на себе овечу шкуру, вибирається з печери.

Одразу напрошується паралель з розповіддю Гомера в «Одіссеї» про осліплення героєм циклопа Поліфема («Багато поголосу») та втечу з його печери за допомогою отари овець. Тому існує гіпотеза про запозичення тюрками цієї оповіді з цієї давньо-грецької поеми.

Так само, начебто, гомерівський переказ потрапив у інші культури, в тому числі й українську: «…мотиви — герой осліплює велетня та втікає від нього, вдягнувшись у овечу шкіру… — зустрічаємо в північній сазі про Егіла та Асмуда, про Грольфра, і зокрема про Ода, оповідання про якого нагадують оповідання літопису про Олега… На Україні збереглася казка про однооку бабу-людожерку, «Лихо-однооке», якій герой казки вибиває око та від якої втікає, вдягнувшись у вивернути баранячий кожух та змішавшись між баранами. Людожерка кидає вслід йому сокиру» [1].
Читать дальше &rarr;

Досі вважалося, що називалися Карпати на Русі «Угорськими горами«. Це дивно, адже угри лише в літописну епоху примандрували у європейську Паннонію (теперішня Угорщина), а Карпати були заселені ще праслов’янами. Якось тоді Карпати називалися ж?

Угорець Йожеф Перені у праці «Угри у «Повісті временних літ» (зб. «Летописи и хроники: Сб. ст. 1973. — М., 1974. — С. 92 — 102) звернув увагу на те, що словом «угри» називалося спершу не теперішня угорська мовна група, а якийсь інший етнічний масив. Сучасні угри (самоназва «мадяри») у літописах русичів називаються «угри чернии мимо Киев послЬеже при ОлзЬ«, а той «інший» народ — «угри бЬлии, и наслЬдиша землю словЬнську» («Повесть временных лет: Ч.1. — М.-Л., 1950. — С.14).

Йожеф Перені встановив, що руський літописець, який не добре знав грецьку мову, користувався ромейськими (візантійськими) джерелами, перекладеними на старослов’янську мову, де і зустрів слово «угри», яке перекладач залишив без перекладу — як власне грецьке «визначення» певного етносу.
Читать дальше &rarr;

З довгої та складної історії опришківства Українських Карпат найбільше зацікавлення викликає його початковий, давній етап, коли, на думку першого історіографа цього руху Юліана Целевича, опришок виступав як виходець патріархально-сусідської общини для протистояння процесові перетворення бувших напівзалежних, переважно молодших общинників у різноманітні категорії феодально-комітатного населення.

Опришками називали людей, які не бажали жити у племені (общині) та підпорядковуватися його законам, в тому числі підлягати родово-феодальній державі. Слово «опришок» носило тоді принизливий відтінок, щось аналогічне до «бандит, волоцюга». Коли юнак полишав родичів та йшов у опришки, його оплакували як загиблого:

Та й заплаче отець, мати, дівчина за нами.
Читать дальше &rarr;

Фольклор несе у своїй основі ознаки архаїки, субстратності попередніх епох протягом тисячоліть. Тому виникають труднощі щодо вияснення глибинного коріння міфологічної свідомості. Сучасна етнологія базується на подоланні постулатів теорії запозичень та впливів, впроваджуючи принцип іманентного дослідження фольклору.

Фольклор містить у собі, хоча й уривками, деякі відгуки того мовного середовища, в умовах якого формувався зміст «світогляду та світовідчування розради» (міфології). Тут, за висловом відомого етнолога В. Бер — Петрова — Домонтовича, фольклористика і лінгвістика змикаються. За допомогою етимологічного аналізу отримується можливість вияснення генетичного минулого фольклорних явищ.

Спроби етимологізувати назви персонажів гуцульської міфології здійснювалися неодноразово, але переважно аматорськи (С. Пушик, М. Влад, І. Андрусяк, С. Плачинда, Я. Ярош, Л. Кліщ). Також у двотомному виданні «Мифы народов мира» будь-які згадки про східнокарпатські міфологічні персонажі взагалі відсутні.

Нижче наводимо ономастику гуцульських божеств, намагаючись, де можливо, розглянути приховані за нею язичницькі реалії.
Читать дальше &rarr;

У германській «Пісні про Аттілу» згадується столиця гуннів Данпарстад (Місто-на-Дніпрі), а біля нього ліс Мірквід (maere — «славний», kwid — «білий»). У пісні про Хльода та Анганта мовиться, що у володіннях Хейдрика в Гуналанді був знаменитий ліс Мірквід, а біля нього — священні для готів могили та знаменита скеля в Дан(с)парстаді. Ліс ототожнюємо з урочищем Білгород на правому березі річки Ірпінь (сучасне село Білогородка Києво-Святошинського району), де для оборони Києва із заходу було побудовано у 991 р. велике місто Білгород. Син Хейдріка Хльод підступно виманив у спадок священні могили та скелю і внаслідок цього отримав верховний титул правителя Гуналанду.

Саме ім’я Хльод вказує на його носія як на власника священних могил предків: дв.-ісланд. hlid, гот. hlaiv «могила», латин. clivus, ст.-грец. kleitys, литов. slaitas, дв.-сакс. hleo < індо-європ. * kloiuo «схил».
Читать дальше &rarr;

Подаємо свої тлумачення деяких «темних» місць поеми, виходячи з концепції, що мова «Слова…» — це давньоукраїнська книжна мова ХІІ ст., в якій наявні такі шари: старослов’янський, давньоукраїнський (розмовна мова ХІІ ст.), давньоукраїнський місцевий (давньогалицький) діалект та іншомовний (1).

1. КАНИНА — це не власна назва ріки або прикметник «каїнина» (2), а іншомовне слово грецького походження : kanna «очерет«. Наявність на теренах Балкан гідроніму Канина зумовлене походженням з болгарського «канна» — «гулко прозвучати», що семантично походить з вищенаведеного грецького слова, так і латинського canna «очеретина», «труба» (3).

Читать дальше &rarr;

Прямими нащадками етрусків у античну епоху вважалися горяни Альп, яких історія знає під іменем «рети» (raeti). Вони, як зазначає римський історик Тіт Лівій, «… під впливом оточуючої природи здичавіли до такої міри, що … не зберегли від старих звичаїв нічого, крім мови, але навіть мову вони не зуміли зберегти без перекручень«. Від етноніму рети чи ретії походить назва території, на якій вони мешкали — Реція. Це — теперішні південна Баварія, східна Швейцарія та Тіроль. Її в 15-му р. до хр.е. окупував Рим (Таціт, «Аннали», 11, 17; «Історія», 1,63; 111, 53; У, 25). Тут досі мешкають їх нащадки — рето-романці.

У чеській мові, носії якої є безпосередніми сусідами колишньої Реції, наявне слово ret «губа», «дзьоб», що споріднене з давньоукраїнським словом рътъ «гостряк», а також зі словенським rt, rta «гостряк, вершина», rtina «гірська вершина», сербо-хорватським рт «гірська вершина», rtanj «вершина», болгарським рът «горб, підвищення». Ці та інші приклади можемо зустріти у статті Л. В. Куркіної «Назви гірського рельєфу (на матеріалі південнослов»янських мов)» у збірнику «Этимология. 1977» ( М.: Наука, 1979, с. 53 — 55).
Читать дальше &rarr;