Нація як консорція Афіни Демократії: до питання про середземноморську українську ідентичність

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертування) українського національного духу порятунком може стати, як на нас, наприклад, «болгарський феномен», коли, натужно відкараскуючись від свого потурнацтва [1], цей південнослов’янський народ стрімко увірвався, проте, не у «словянофільський» світ (з абсолютною домінацією російської культури), а у «франкофонний»(при тому, що і закликали на царський престол «варяга» — представника германської династії, а не російської).

Можливо, українцям, в цьому сенсі, усвідомлюючи свою європейськуідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», слід, проте, не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу)?
Для Середземноморського світу є вимушеним співіснування різних культур, а отже, і виключенна будь-яка уніфікація, — це не просто modus vivendi, а світовідчуття.
Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн). Пізніше, щоправда, в цей світ була занесена «уніфікаційна» інфекція, наслідком чого й постав пізньокласичний імперський Рим (і його нащадки-покручі — Другий і Третій Рим).
Проте в своїй «здоровій» основі Рим Середземноморський, велич якого оспівували Віргілій («Четверта еклога»), Данте і Петрарка («Африка»), — в тому, що він поєднав європейську, африканську і азіатську кров, плекаючи в народних душах цього регіону спогад про заповітний «Золотий вік» Урана-Сатурна, в якому був повною мірою дієвим духовно-герметичний принцип блаженного життя «внизу (на землі), як на верху (на небі)». Саме великі європейці Гете, Гельдерлін, Ніцше і Камю заразили людство своєю тугою за «середземноморським небом», що невіддільне від землі (телурократія) і моря (таласократія), але що стоїть вище них (уранократія) і, тому, неділиме.
А отже, доступне для всіх, хто так чи інакше причетний до цього зачаровуючого дух і душу культурного світу. Читать дальше →

Изначальный архетип Украины и России

Понятие «Православие» (греч. «Ортодоксия») генетически связано с ведическим Рта-Дакша, авестийским Артха-Дасена (эквивалент др.-рус. Ряд-Десница), то есть направлением «вправо» (против часовой стрелки), движением солнца с востока на запад («посолонь»; попытка И. Кунцевича ввести крестные шествия «осолонь» вылилась в православный резистанс XV-XVI вв.). Это — путь Традиции внуков Солнца-Дажьбога на территории Украины, славянские корни названия которой (Ук- и Рай-) тождественны санскритским корням самоназвания Индии Бхарата — «воспитанная», «культурная», «традиция». Путь Традиции на земле Традиции порождает у идущего им чувство убежденности у достижении желаемого результата, мобилизирует эмоционально-психологический эффект, вызванный выполнением ритуала «по Солнцу», впервые введенного небесным Богом-Предком (повторение пути первопредка-тотема), а именно — воссоздание естественной субстанции без установки на её изменение. А современное жалкое состояние человечества (смертность, «испорченность», «железный век», «кали-юга») воспринимается как логическое следствие прошлого, игнорирование этого пути, и, соответственно, как новая возможность исправится, преодолеть «ностальгию за идеалом», за Эдемом, «золотым веком».
Читать дальше →

Украина как проблема мобилизации жизненно-волевых принципов национальной культуры

В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация «исчерпала» «византийскую» форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с «византийской» происходило становление «барокково-метафизический» формы, затем насильственно прерваной, но успевшей «оплодотворить» П. Величковского и Ф. Достоевского), но не исчерпать своих творческих сил [1]. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но не доплыв к Индии, он открыл Америку [Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С. 685].

Как видим, например, российская нация определенно стоит перед выбором нескольких «новых-старых» форм неоевразийской (метафизической) и импер-либеральной (рационалистической), «вновь перепрочитывая», казалось бы, уже перевернутые иными цивилизациями страницы. И если уж и не построят свою Империю, то свою Америку найдут (хотя и остается их плавание каботажным, вдоль берега Евразии, то есть нестрашного и традиционного)…

Что касается Украины, то «… Национальную идею, — пишет О. Тимошенко, — … нужно искать на уровне культуры. Она «разлита» в культуре и собой являет её жизненную систему» [Тимошенко О.М. Національна ідея як філософсько – культурна передумова духовного відродження України // Філософська думка. – Київ, 1999. 0– Ч.1-2. – С.102].
Читать дальше →

Книга як ідеал культури та її втілення: від традиції до постмодернізму (лекція)

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга.
Чудом, гідним пошанування та любові, вважали Книгу багато прославлених представників людства. Найбільші генії присвятили їй немало теплих і звеличуючих слів.
Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.
«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].
Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга,  теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона  залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).
І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали. Читать дальше →

Патриотизм как моральное достоинство

Главное преступление «экспертов-обществоведов» состоит в подмене истины. В действительности Аристотель в своей «Афинской политии» говорил о том, что успех общества и государства не зависит от формы правления и общественного строя. Он определяется исключительно уровнем нравственности большинства людей («моральное большинство»), и только без этого уровня (когда „моральное большинство” превращено в „молчащее большинство”, по Ж. Бодрийяру) монархия превращается в тиранию, аристократия в олигархию, а демократия в охлократию.

Раньше И. Кант связывал идею нравственности, морального закона неприменно с религией
: «…Для исполнения морального закона необходимо представление о «благе», а для этого необходимо представление о «высшем благе», а для представления о самом «высшем благе» необходимо представление о Боге» [Малер А. Трансцендентальная теология Канта // Форум молодых кантоведов (По материалам Международного конгресса, посвященного 280-летию со дня рождения и 200-летию со дня смерти Иммануила Канта). — М.: ИФ РАН, 2005. — С.91 // http://iph.ras.ru/page49482484.htm]. Мир либерализма (Дж. Локк, Т. Гоббс) [1] единственной истинной формой видит т.н. «контрактную нравственность» гражданского общества (т.е. противоположного церковному или военному), опирающуюся на совместное преследование выгоды и целесообразности, «культуре контракта» [2], и готовое растерзать тех, кто медлителен в этом процессе.
Читать дальше →

Человек на пути к точке Омега

Сознание нельзя отождествлять с психическими процессами. Собственно феноменология открыла непсихические сознательные акты, имеющие всеобщую устойчивую внеличностную объективно-идеальную структуру, детерминирующую эмпирический опыт сознания, его многообразность и многослойность, его «многомерное топологическое пространство» [Брысина Т.Н. Сознание в современном мире. – Саратов : Изд-во Саратов. Ун-та, 1993. – С.40-61]. Сознание – это способность субъекта соотносить себя с миром, вычленять себя из мира и противопоставлять себя ему. Сознание является всего лишь событием, т.е. видом бытия, равноправным и кореллятивным с другими (например, общественное бытие). Например, как указывал Л. Витгенштейн, грамматика функционирует без опоры на психические процессы. Тот факт, что языковые выражения имеют значения, никоим образом не предполагает особого психического опыта переживания значения языкового выражения. Наше «внутреннее» никогда не дано нам как таковое, но только в определенной «языковой игре», и стремясь сделать это «внутреннее» объектом исследования, мы просто переходим от одной «языковой игры» к другой (примером такой «игры» есть психоанализ), а не приходим, как считают психологи, к реальным основам и элементам сознания. Гештальт
Читать дальше →

Солярно-космічне неоязичництво

Для боротьби з силами хаосу, з  духом Руїни і нігілізму в Україні зауважується, що національну ідею треба шукати на рівні культури. Вона “розлита” в культурі й становить собою її життєву систему,  що “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [1, с.77]. Теж саме декларував М. Реріх,  витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу”. Редактор журналу «ІндоЄвропа» В. Довгич декларує: “… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір’ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Природу споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…Читать дальше →

Габриэль Онорэ Марсель — Путь к Свету

Участник первого конгресса правых в защиту культуры, французский философ-персоналист Габриэль Онорэ Марсель (1889-1973) за два года до своей смерти издал книгу «В путь, к какому свету?» (“En chemin, vers quelle lumiere?”), в которой с автобиографической точностью описал свой путь к «традиционализму».

Евангельское учение он воспринял как «универсальность человеческих и христианских ценностей», но не сводил его к «этическому конформизму». Вопрос традиции для него особенно стал важным.

В 1962 г. Центр итальянской жизни организовал «Международную Римскую встречу, посвященную культуре», темой было «Современное определение традиционалистских ценностей», по результатам её была издана книга “Autori vari. Incontro romano della cultura” (Roma, 1962). На этой встрече Г. Марсель сделал вступительный доклад и выдвинул «теорию метафизической, традиционалистской и новаторской правой». Спустя десять лет он изложил свою позицию еще более четко в статье «Интеллектуальная протяженность Европы», опубликованной римским журналом “La Destra”. А еще через несколько месяцев Г. Марсель выступил в Турине на «Первом Международном Конгрессе в Защиту Культуры (Интеллектуалы за Свободу)» с докладом «Размышления об антикультуре – не являются ли сами агрессоры осужденными?».
Читать дальше →

Золотий міст (російська діаспора і духовне відродження України)

В Україні, що розташована в центрі Європи, на могутньому фундаменті живих і вмерлих культур трьох тисячоліть зустрілися і застигли у неповторній єдності духовні хвилі європейського Заходу і великого Сходу.

І в цьому є глибинний, долевказуючий сенс, бо досвід розвитку людства наводить на думку, що цивілізації, замкнені в собі, відчуджені від сусідів географічними, релігійними чи духовними перешкодами, приречені на застій та деградаці.. Культурні прориви в будущину відбуваються там, де різні культури і типи мислення, на яких вони базуються, входять у безпосередній синтез, створюють сплав нової цивілізації. Як приклад можна навести історичний шлях арабо-кастильської Іспанії, середньовічної України або новітньої європеїзованої Японії. Процеси ці стихійні і некеровані; органічна пластика духовної взаємодії непомітна для сучасника — спостерігача, а наслідки — хоча не завжди передбачувані — все одно спрямовані на добро та прогрес мудрим плином історії. Історії, яка знає й приклади волюнтаристського впливу. Коли соціальні алхіміки — експерементатори спробували створити небачену псевдоінтернаціональну культуру, вивести її планово, як виводять нову породу свиней, у ретортах цього експерименту з’явилися цілі покоління люмпенів — маргіналів, без роду, без нації, споживачів поп-культури дешевого кічу.

І тоді, коли здавалося вже, що мутаціям бездуховності нема альтернативи, політичний поштовх перебудови поклав початок зворотному процесові. Базуючись на вищих цінностях людини, цей процес зупинив деградацію. Тільки тепер відходять у минуле регламентовані взаємини національних культур. Знову на перехрестях їх духовних впливів розпочинається робота — непомітна й повільна, але внаслідок її виникає плодючий шар справжнього духовного синтезу.
Читать дальше →

Гламур і «туга за жахом»

Міфологізація притаманна й сучасному «демо-ліберальному» суспільству ринкової економіки— міфом стає образ «золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму» (гламур), який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується «масовий гедонізм» (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху «злиття виробництва та насолоди» (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення «тваринних потягів людей», індивідові й надалі байдуже, що на «вищому рівні» цивілізації він перебуває в стані «відчудження від своєї буттєвої сутності». Демо-лібералізм породжує «нового люмпена», який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов’язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість «Великого Виходу» з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу «Район Мелроуз» або «Під сонцем Сен-Тропе». Читать дальше →

Почему стихи

До сих пор популярность в среде украинцев поэзии (с выполнением  коммуникационной и эстетической функций, а также притензией на реализацию «триединства свободы» — свободы творчества, свободы личности и свободы народу) означает отсутствие  «религии высшего порядка», что она лишь её сурогат, или, если хотите, низшая, «матриархальная» форма религии («поэзия была материнским языком человеческого рода«, — писал Г. Гердер).

Т.е. этнос остался в плену инфантилизма (а попытка И. Драча принять «Закон об украинской поэзии» есть атакой с мотыгой на колонизаторские мортиры)?

Правда, именно поэзия, как указывал Т.С. Элиот, воплощает функцию «нового истолкования уже знакомого опыта», «новым (пере-) прочитыванием» обогащать духовный мир и утончать способность восприятия окружающего
Читать дальше →

Таємниця символіки писанки

Писанка називається так тому, що вона роз-писана “письмом” – різними особливими кольорами та знаками, орнаментами та символами, що приховують у собі щось чудодійне, містичне. Вчені давно вже міркують над цим феноменом і вияснили, що слово “писати” прадавнє, означає  не лише “наносити якісь знаки на предмет”, а у глибинній своїй суті – “означувати ту сутність предмета, яку неможливо виявити лише через зовнішнє його сприйняття”. У слові “писати” той же корінь, що у слові “пістрявий”, котре мало значення “червоний”, “кривавий” [1]. Як відомо, у стародавніх мовах, у тому числі й мові Біблії,  слово “кров” (нефеш) означає ще й життя, душу (Левіт 17:14). Отже, наші предки, наносячи на куряче яйце певні червоні, а щонайперше це були кров’яні, смуги чи знаки, тим самим позначали його як предмет, що хоч і здається ззовні холодним і мертвим, та, навіть, схожим на камінь, але містить у собі таємницю життя, ту головну безсмертну субстанцію, ту божественну іскру, яку ми іменуємо душею.
Читать дальше →

Особа та етнос: соціопсихологічний аспект

Основним поняттям націології француза Гюстава Ле Бона (Лебона) є “ДУХ РАСИ”, “ДУХ НАРОДУ” та “ІНСТИНКТ НАТОВПУ”. На відміну від етнопсихологів націопсихологи типу Ле Бона розглядають особистість  не як індивідуалізоване вираження культури, а як пасивну частину натовпу, котри, у свою чергу, є носієм “духу раси”. Останній реалізується в інстинктивній, безсвідомій поведінці натовпу, а людина “найбільш за все керується у житті двома категоріями уявлень: уявленнями вродженими… або такими, що виникли  під впливом почуттів, та уявленнями  набутими чи розумовими” (Г. Ле Бон). Перші уявлення – це спадок раси, що сприймається та застосовується безсвідомо, інші не мають важливого значення у поведінці людини та стають дієвими тільки після того, як переходять через ряд поколінь у сферу безсвідомого. З того, що різні народи, а також і класи мають кожен свій “дух”, то представники різних етнічних та соціальних спільнот неоднаково розуміють одні і ті ж речі з причини різної спадковості та, отже, як стверджує Ле Бон, взагалі неспосібні зрозуміти один одного. Читать дальше →

Двовір’я в Україні (терміни та поняття)

Сучасна наука саме християнство розглядає одним з таких каналів, якими дійшли до нашого часу язичницькі міфи та реалії. Щонайперше, через те, що значна частина обрядів та вірувань стародавніх слов’ян не протирічить християнському вченню (1), а тому не були у більшості втрачені з прийняттям християнства, а “асимільовані” останнім (2).

Різні дослідники використовують різні терміни на означення факту збереження язичницького  світобачення та світовідчуття у християнстві, а саме:
“останки старої релігії в селянській обрядовості” (3), “релігійно – магічний синкретизм” (термін болгарського етнолога М. Арнаудова) (4), “народне християнство” (5), “побутове православ’я, що і є язичництво всередині християнства” (за М. Бердяєвим) (6), “язичництво в православ’ї” (7), “сліди забутих структур універсумів часів міфу та гностиків” (8), “двовір’я” (“двоєвір’я”) (9), взаємодія “магічної дохристиянської релігії і християнства” (10), взаємодія міфообрядної (архаїчної, поганської) і релігійної (християнської) свідомостей і культур (11).

Самі ж християнські автори (Л. Ейнхофер) зв’язок християнського культу з містеріями, вплив з боку іудаїстських культових традицій, своєрідність східнохристиянських (александрійських, антіохійських, східносирійських) культів пояснюють як прояв безсвідомих запозичень християнством відповідних історичних періодів з сучасного йому соціокультурного оточення (12).
Читать дальше →

Іван Франко – модернізм – неомодернізм – сучасність

Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, — О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях…  Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізмЧитать дальше →