Арійська зоря Ярослава Ороса

(Орос Ярослав. Чотирикутна зірка: Арійські притчі. – К. : МСП «Козаки», 1995. – 328 с.)

… із кумедних валунів обізвався дикий пращур. Іван Андрусяк

У сьогочасній українській літературі постало таке цікаве явище, як метаархеологічний твір (роман, повість, есей, вірш). Він пов’язаний не стільки з темою археології як такої або вивчення викопного минулого, але є спробою розкодування систем традиційних символів етносу, внаслідок чого прояснюється: людина є рівноправною частинкою Всесвіту і здатна звеличитися до першооснов світу, уподібнитися йому.

Одним із цікавих метаархеологічних творів є роман закарпатського журналіста Ярослава Ороса «Чотирикутна зірка». Автор – чільний репрезентант українського національного комплексу «гієрогамії» – «прагнення до священного шлюбу», жадання узаконитися у якійсь системі «відпочаткових Знаків» Буття. Проявом цього «комплексу» є пошук українськості у найрізноманітніших традиціях: тризубах загиблої Атлантиди, чубах-оселедцях на головах воїнів з фресок єгипетських пірамід, у ідіомах санскриту чи «арійських» символах українських вишивок, «буддійський» позах козакак Мамая тощо.
Читать дальше →

Книга як ідеал культури та її втілення: від традиції до постмодернізму (лекція)

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга.
Чудом, гідним пошанування та любові, вважали Книгу багато прославлених представників людства. Найбільші генії присвятили їй немало теплих і звеличуючих слів.
Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.
«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].
Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга,  теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона  залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).
І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали. Читать дальше →