Обряд «священной весны», готская Сикамбрия, карпатские гуцулы и нартский Кавказ (мифо-эпические параллели)

Легендарное бегство Энея с горящей Трои — это осуществление обряда «священной весны» (ver sacrum) в честь богини Афродиты Урании, когда из этноса выделялось юношество, которое на правах отдельного этноса (клана) двигалось на колонизацию новых земель.Именно так, по Геродоту [1], скифы отделили («у-краяли») от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок, прибывших из Малой Мидии (Атропатены) к Танаису-Дону, и в браке с ними создали новый народ — сармат (др.-иран. saoromant «опоясаный мечом»), славой и происхождением от которых гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий. Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар. Они стали родоначальниками европейского рыцарства с его культом Грааля, которому прислуживают воинственные девы. Сарматки славились среди современников своей воинственностью и верховой ездой на  ряду с мужчинами.

Однако наиболее интересным является еще одна этногенетическая легенда. Готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» сообщает, что готы изгнали из своей среды воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от «лесных духов» (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов [2].
Таким образом, приазовские амазонки Геродота, родившие от молодых скифов сармат, — это готки-ведьмы Иордана, пришедшие в Приазовье с берегов Балтики. А Адам Бременский сохранил предание о  том, что живущие на берегу Балтийского моря амазонки рождают детей от чудовищ с собачьими головами – «кинокефалов» [3].  Так на Солийской карте («Карте Генриха Майнцского») конца ХІІ – нач. XIII вв., где река Танаис-Дон непосредственно соединяет северный океан с Черным морем, кинокефалы помещены в Северном Причерноморье («Здесь живут мерзкие люди Грифа, кинокефалы»). Эбстфорская карта помещает их согласно более старой традиции в Индии и песьеглавец вооружен луком и стрелой, рядом значится легенда: «… Кинокефалы зовутся так, потому что у них песьи головы и личина; одеждой им служат звериные шкуры, а голос их — собачий лай».   Херефордская карта следует обеим традициям и помещает кинокефалов и в Индии, и в Причерноморье возле Меотийского озера (Азовское море). В русской традиции известен Полкан – былинный богатырь, обладающий песьей головой (враг / побратим Бовы-Королевича). Читать дальше →

Киевский соблазн русского евразийства

Ныне существует историософская проблема — какая цивилизация «возродится» — «Россия-Тартария» (с её архетипом «Странствующего царства») или «Украина-Сарматия» (с архетипом «Заветного царства»).

Содействуют этому также «места исторической славыКиевский»(Lieux de memoire), которыесакрализируются, превращаются в «теменосы», где человек «входит в ландшафт как субъект». Для украинцев — это Софийский Собор, Золотые Ворота, Аскольдова могила, Хортица, Великий Луг, Круты, Броды, Карпаты, для русских — Севастополь, места славы русского оружия, Донбасс и тот же Софийский Собор… И этим «теменосам» соответствуют «праздники консолидации» — День Победы как этакая «Красная Пасха» [1], или День павших героев Крут (Берестечка, Бродов) и жертв (царизма, коммунизма) как этакая «Национальная Голгофа», с соответствующими им лейтмотивами монументального искусства.

Одним из главных «теменосов» оказывается Киев как «азиатский Рим» – культурно-духовный эпицентр движений в направлении к «оздоровлению» «восточного славянства» и «канонического православия». Формально в начале 90-х гг. ХХ в. в незавизимой Украине этот концепт был продекларирован философом поэтессой Ниной Мазур в её интервью на ток-шоу «З Ольгою» (канал ICTV). Таким образом, если Киев – азиатский Рим, то, следуя логике аналогий,Москва – это азиатский Константинополь, имеющий право на наследие от Рима-Киева[2]. Читать дальше →

Украина — не Россия: о подлинной соборности

Комплекс самой украинской нации можно определить именно как «комплекс иерогамии» — «желание священного брака», жажда «у-Закониться», «у-Краятся» в Традиции [1]. Он имеет истоки в архитепическом индоевропейском: «… В системе индуистской тантры единение Бога и Богини в экстатическом наслаждении означает союз мужской и женской энергий на психическом и физиологическом уровнях практикующего. Этот «мистический брак» или, в традиционных терминах, «махасукха» (великое блаженство), позволяет достичь высших уровней сознания, а также в большей мере реализовать духовный и психический потенциал человека. На мой взгляд, именно интеграция божественных принципов мужского и женского архетипов лежит как в основе индуистской и буддийской тантры, так и в основе современного язычества» [Рейнольдс Д. Мирдин. Викка и Тантра // http://intertraditionale.kabb.ru/viewtopic.php?f=9&t=715&sid=cba0c1aead5351f94f06c1e228b069aa].

В социально-культурном плане «жажда иерогамии/священного брака» – это поиск компромисса в противоречии между нереалистичной, казалось бы, сущностью великой объединяющей Правды и императивной потребностью, неукоснительной нуждой в ней Читать дальше →

О Дюке Степановиче замолвим слово

На Западе к середине ХІ в. вследствии исчерпания земельных ресурсов чрезвычайно быстро образовалось сословие младших детей землевладельцев, все достояние которых состояло в лошади, копье и щите. Общество выталкивает их за черту европейской ойкумены в крестовые походы, ограничивает казармами-общежитиями рыцарско-монаших орденов. Как следствие, возникает рыцарский эпос.

На Руси такого рыцарства-монашества в этот период не возникает вследствие возможности младших детей феодалов постоянно уезжать на северный восток (Угру), находить неосвоенные земли («украины») и непуганых междуусобицами общинников, чтоб возложить на них тяжесть налогов.

Новая реальность требовала новых образов — героев-осваивателей или колонистов. Ими стали Илья Муромец, Микула Селянинович (от коми-пермяцкого «му кулу» — «духи земли»), святые Борис и Глеб, князья с 1010 г. Ростова и Мурома. Собственно последние — символы фазы этногенеза «русских», которую Л. Гумилев называет гомеостазом (150 лет), инкубационным периодом пассионарности (собственно колонизация русичами с юга и родила пассионарный толчек), который завершился переходом в фазу самопровозглашения «русскими» себя в истории, фазу подъёма (200-250 лет) такими актами как в 1159 г. отделения великого княжества Владимирского, в 1164 г. экспансией Суздаля и Мурома в Волжскую Булгарию, в 1167 г. — в Новгород, в 1169 г. — взятием Киева, и годом ранее — провозглашение автокефальной церковной митрополии Северо-Восточных земель Руси.

Читать дальше →

Данпарстад — готське місто на Дніпрі

У германській «Пісні про Аттілу» згадується столиця гуннів Данпарстад (Місто-на-Дніпрі), а біля нього ліс Мірквід (maere — «славний», kwid — «білий»). У пісні про Хльода та Анганта мовиться, що у володіннях Хейдрика в Гуналанді був знаменитий ліс Мірквід, а біля нього — священні для готів могили та знаменита скеля в Дан(с)парстаді. Ліс ототожнюємо з урочищем Білгород на правому березі річки Ірпінь (сучасне село Білогородка Києво-Святошинського району), де для оборони Києва із заходу було побудовано у 991 р. велике місто Білгород. Син Хейдріка Хльод підступно виманив у спадок священні могили та скелю і внаслідок цього отримав верховний титул правителя Гуналанду.

Саме ім’я Хльод вказує на його носія як на власника священних могил предків: дв.-ісланд. hlid, гот. hlaiv «могила», латин. clivus, ст.-грец. kleitys, литов. slaitas, дв.-сакс. hleo < індо-європ. * kloiuo «схил».
Читать дальше →

Судьба Осмомысличей

Галицкий князь Ярослав Владимирович Осмомысл(1153-1187), женат на Ольге, дочери Юрия Владимировича (Мономаховича) Долгорукого.Похоронен в Успенском соборе в Галиче, останки ныне хранятся в крипте Собора св. Юрия во Львове. Перед смертью Ярослав Осмомысл собрал в Галиче видных бояр, которые согласились и целовали крест на передачу галицкого престола внебрачному сыну Олегу, а законному сыну Владимиру Ярославичу был определен Перемышль.

Галицкий князь Олег-Мстислав Ярославич (Осмомыслич) (1188), сын дочери попа Настасьи Чагровны, сожженной боярами. Попал в плен в Овруче к тестю Романа Мстиславича Рюрику Ростиславичу и вскоре был отравлен.
Читать дальше →

Деякі «темні» місця «Слова о полку Ігоревім»

Подаємо свої тлумачення деяких «темних» місць поеми, виходячи з концепції, що мова «Слова…» — це давньоукраїнська книжна мова ХІІ ст., в якій наявні такі шари: старослов’янський, давньоукраїнський (розмовна мова ХІІ ст.), давньоукраїнський місцевий (давньогалицький) діалект та іншомовний (1).

1. КАНИНА — це не власна назва ріки або прикметник «каїнина» (2), а іншомовне слово грецького походження : kanna «очерет«. Наявність на теренах Балкан гідроніму Канина зумовлене походженням з болгарського «канна» — «гулко прозвучати», що семантично походить з вищенаведеного грецького слова, так і латинського canna «очеретина», «труба» (3).

Читать дальше →

Олег Гуцуляк: Дві історіософські концепції на Русі: Літопис і Слово

Виламавшись з Хазаро-Іудейського каганатутрайб полян під проводом свого харизматичного вождя князя київського Святослава Ігоревича змушений був або відтворити імперську структуру на власному рівні, або знайти собі нового «господаря», не говорячи про реальну можливість деградації, що легко досягається зустрічними зусиллями трайбалістських радикалів та імперських консерваторів. Шлях «нового господаря» поляни вже пройшли, коли до 826 р. були васалами Деревлянської держави та, рятуючись від неї, знайшли собі іншого покровителя в особі хазаро-іудейського кагана. За часів Аскольда та Діра поляни вступили на стезю творення власної імперії, яка, утверджуючись власне як імперія, несе у собі різноманітність трайбів з їх цінностями, проголошуючи вищою, власне імперською цінністю, дотримання членамицих трайбів одних і тих же норм — уставів та уроків ( з часу Ярославичів — «Руської правди» та православ’я).

Русь — імперія виступає як «космос», що є досконалим сам по собі. Він може вмістити всередині себе певні хаотичні залишки. Він цей «свій хаос» гармонізує та, відштовхуючись від нього, спрямовується до утвердження ще досконалішого ладу, ніж теперішній. «Своїм хаосом», за «Словом о полку Ігоревім», виступає для Русі «усобиця«, яка породжує жах, страх, розпач, тобто емоції, що породжуються також і пітьмою, і відчуттям відсутності надійних меж між людиною та хаосом (у суспільно-історичній проекції — постійна загроза набігів). Тільки у цій ситуації фаховий «сторонній» оборонець (старо-єврейське «хакан» — «оборона») — Господь та його соціальне відображення — імператор (хакан, каган, великий князь) — виступає розраджувачем «землі Руської». Тому «Слово о полку Ігоревім» протистоїть ветхозавітній традиції літописів, що виражали інтерес церкви до політики, її прагнення зайняти главенство у мирському житті.
Читать дальше →

Феноменология принятия славянами христианства

Древние славяне избирают в IX-Х в. христианство потому, что в красоте обряда приобретали то, чего не имела до-христианская славяно-германская «метафизика света», а именно — эстетического плана, то есть представления о свете как о сущности прекрасного (1), хотя и имели иные два плана — онтологический (свет как субстанция всего сущего) и гносеологический (свет как принцип познания) (2). Только в стихии света возможно единение («срастворение») трансцендентного и имманентного, в то время как «манихейско-богомильская» подоснова древних славян (по М. Драгоманову) различала оба мира как непримиримые враждебные силы (Белобог — Чернобог). Приход именно светоносного христианства — это была спасительная возможности Руси стать на сторону добра и Света, не предавая дуалистическую веру предков, а только коректируя её. Иными словами, если языческая вера славян базируется на восприятии чувственного как живого, то на новом этапе, христианстве, славянам (и германцам) уже открылась религиозная вера — восприятие сверхчувственного как реального.

Сын Божий как представитель Отца Небесного был понятен древним славянам, у которых место Солнца-Царя (Дажьбога) ночью заменял Месяц-Князь (Ксьонжец), а на земле — князья (ксендзы):
Читать дальше →

Богатырь Дунай, Настасья-поляница и их Сияющий Светом сын: евразийские параллели

В былине о богатыре Дунае рассказывается о том, что Дунай имеет тайную связь с дочерью некоего короля Настасьей (или Марьей)-поляницей. Он победил её в поединке (вариант: героиня сбрасывает богатыря с лошади и принуждает к браку) . Также она выкупает героя из рук палачей и отпускает домой в Киев.

Когда он второй раз приезжает в её царство и сватает её сестру Апраксу за киевского князя Владимира, оскорбленная его невниманием, переодетая Настасья-поляница преследует героя и вызывает его на поединок во время свадьбы князя в Киеве.

Дунай убивает стрелой соперника. «Вскрыв ей утробу», он узнает, что она беременна сияющим светом младенцем (или даже двумя сыновьями-близнецами). Дунай бросается на своё копье и умирает рядом с Настасьей. Из их крови образовалась великая река Дунай.

Несчастный ребенок становится Читать дальше →

Солярно-космічне неоязичництво

Для боротьби з силами хаосу, з  духом Руїни і нігілізму в Україні зауважується, що національну ідею треба шукати на рівні культури. Вона “розлита” в культурі й становить собою її життєву систему,  що “… має бути повернена вся багатогранна система української культури, тобто правдива віра українського міту” [1, с.77]. Теж саме декларував М. Реріх,  витлумачуючи поняття “культура” на основі санскриту як “культ-ура” – “поклоніння Світлу”. Редактор журналу «ІндоЄвропа» В. Довгич декларує: “… Силу і віру нам може дати принципово інша духовна сутність. То – виплекана Матір’ю на ймення ІндоЄвропа… Пантеїстична. Ця філософія, це космобачення, цей менталітет органічні для нашого ландшафту, для нашого простору… А наш люд обожнював Природу споконвічно. І творив Життя. Оригінальну космогонію. Своєрідний побут. Унікальне мистецтво. Одну з перших цивілізацій на Землі… Історія ІндоЄвропи починається в Україні… Україна починає таки усвідомлювати свою давність. Свою прадавність… Повертатися на круги своя? В такому разі знову доведеться зачіпати релігійні почування християн… А щоб зберегти діалоговий характер спілкування, коли нова національна еліта будує християнську державу, варто прийняти компромісну тезу “Велесової книги”: Бог єдин і множествен. Це дозволить усім залишатися собою. І, перевернувши перевернуту символіку, вживатися. І виживати…Читать дальше →

Про початки Галича

Тмутараканський князь Ростислав-Михайло Володимирович, внук Ярослава Мудрого і зять угорського короля Бели І, в 1065 р. втік на Прикарпаття разом із союзниками — етнічною групою західних хазар — халісіїв. Дещо раніше певна частина халісіїв разом з уграми переселилася у Паннонію і вихідцями з них були навіть деякі угорські королі, а отже, цілком можливо, що саме халісії свого часу закликали новгородського князя в Тмутаракань. Ростиславом халісіям було дано для поселення місцевість, де й засновано місто Галич.

Після смерті галицького князя Ігоря-Івана Ростиславича Галич переймає і робить в 1141 р. столицею його двоюрідний брат Володимирко Володарович, внук Ростислава, зять угорського короля Коломана. Вірогідно, що вигнав халісіїв князь Роман, батько Данила Галицького, бо його дії літописець порівнює з тим, як Володимир Мономах вигнав іноплемінників з Русі та з Дону аж у Абхазію, наводячи легенду про євшан-зілля. Власне після слів про жорстокість Романа у хроніках пробіл, аналогічний пробілу після обіцянки розповісти про заснування Галича.
Читать дальше →

Два Галича — Червенский и Мерьский

ГАЛИЧ ЧЕРВЕНСКИЙ С ГАЛИЧИНОЙ МОГИЛОЙ (ГОРОЙ) И УСПЕНСКИМ СОБОРОМ

Галич – древний украинский город в Северном Прикарпатье на правом берегу Днестра, который наряду с Киевом может считаться родиной украинской государственности. Галич, дата основания которого предположительно относится к 1140 году (году упоминания в летописи), на протяжении ста лет был столицей Галицко-Волынского княжества. Нынешний Галич – это музей под открытым небом. Удивительно, но городу удалось пережить разрушительные войны двадцатого века и сохранить многие исторические и архитектурные памятники. Их ценность для Украины подтверждается тем, что на территории города создан Национальный архитектурный заповедник «Древний Галич». Особая стилистка, присущая карпатским зодчим, наиболее ярко отражена в здания Галицких церквей и храмов — церковь Рождества Христова середины 14 века, церковь святого Пантелеймона конца 12 века.

Период владычества в Галиче польских королей ознаменовался постройкой оборонительного замка. К сожалению, замок Галича до наших дней дошел лишь в виде руин – он был разрушен еще в 17 веке турецко-татарскими войсками. Тем не менее, для любителей острых ощущений здесь и сегодня есть много интересного. В частности, сохранились подвалы замка, в которых смелые туристы могут попробовать отыскать призраки былых великих правителей Галича. Кроме основных памятников, также рекомендуем посетить древнегалицкое поселение периода 10-12 веков, а также музей народной архитектуры и быта. В целом же Галич можно назвать одним из типичных уголков Карпат, на примере которого наиболее ярко прослеживается ход истории карпатских народов.
Читать дальше →

Правда про Мамаїв Шамоту, його сина Михайла та їх далеких нащадків з роду Кият

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії («саума’а»; [1]) з однодумцями («мурідан») на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам («мамай») рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали «сіндійцями». Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних («північних») булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є «Легенда про доньку Шана» («Шанкизи дастани») Читать дальше →

Історіософія кенозису України Русі

Господь карає не лише грішників, але й землі, які вони населяють – „б’є по площині”: „…Земли же согрешивши котории любо, казнить Богъ смертью, ли градомъ, ли наведеньемъ поганых, ли ведромъ, ли гусеницею, ли иными казньми…”.

Карає як Отець відступаючих від нього, щоб врятувати їх, привести до істини: „…Себто есть батогъ Его, да негли встятувшеся вспомянемъся от злого пути своего…”.

Безумовно, гріхом, за яким Русь зазнала такої страшної кари як навалу степових орд “агарян” (монголо–татар), був відхід руських церковних ієрархів від великокнязівської влади, зумовлений прагненням “славитися” – здобути владу, аналогічну до тієї, яку має на Заході римо-католицька церква.

Проти цього “марнославства” та шукання ієрархами влади рішуче виступав пресвітер Фома Любимич. І перед ним змушений був оправдуватися у своєму “Посланні” навіть сам київський митрополит Климент Смолятич, зазначаючи, що владу він має з волі Божої, а отже, безглуздо противитися їй.
Читать дальше →