Де знаходилося царство пресвітера Іоанна

577109_375374409207034_863200888_nДумається, що у переказі про царство пресвітера Іоанна, по-перше, йдеться про царство, перебуваюче не стільки на Сході, в Азії, а за ісламським світом. А по-друге, про царство Давида–Іоанна повідомляють власне ті, хто перебував у полоні в Єгипті, звідки, як “цінний дар” потрапили до царя Давида–Іоанна, який їх звільнив та відіслав у Антіохію. За допомогою християнських полонених – благородного Бельваценсіса, його брата віконта Беллімона, Іоанна Арцейса, Одо Кастельона, Андре Еспуаса та кількох рицарів–тамплієрів та іоаннітів з “Дому німців” — єгипетський султан спробував досягти миру з Давидом–Іоанном [1]. Свідчення про прихід Іоанна пов’язані у джерелах із вищезгаданою боротьбою хрестоносців в 1218 – 1222 р. у північному Єгипті довкола приморського міста Дамієтти (Oliver, Historia Damiatina, cap. 33; Radulphus de Coggeshale, Chronicon Anglicanum; Chronica Alberici monachi trium fontium ad annum 1221).

Як відомо, власне за мусульманськими землями, але у глибинах Африки, за Єгиптом, у Нубії існували могутні християнські монофізитські держави – Нобатія (столиця Фарас), Мокурія (Стара Донгола), Алоа чи Алодія (Соба). Зокрема, в 745 р. нубійські християни вторглися під проводом царя Сірака у Єгипет для захисту Александрійського монофізитського патріарха та дійшли до самого Каїра, подолавши понад тисячі кілометрів долиною Нілу. Намісник Єгипту Абд ель-Мелек ібн Муса був змушений піддатися силі християн і випустити патріарха. Аж до ІХ ст. Нубія була могутньою, що арабам не вдавалося підкорити її, а цар Нубії вважався покровителем Александрії. Найпопулярнішим у нубійців був єпископ Пахорасу Іоанн, який помер у 1006 р. Всі наступні єпископи Нубії називали себе в офіційній титулатурі його учнями (пор.: “пресвітер Іоанн”, що дивно, не іменується патріархом чи єпископом). Саме у часі хрестових походів, коли європейці вважали, що їм назустріч, у спину ісламу, вдарить могутнє військо “пресвітера Іоанна”, у 1171 р. нубійська армія знову вторглася у Єгипет і захопила Асуан. Брат ворога хрестоносців курда Саладина (Салах-ад-Діна) за наказом арабського халіфа розгромив нубійську армію і вторгся у територію супротивника, та згодом араби змушені були на століття відмовитися від боротьби з Нубією. Тільки в 1323 р. панування християнських царів Нубії закінчилося, але царство Алоа протрималося до 1504 р. [2]

Саме в часі хрестових походів через вірменських (а вірменська Кілікія у східній Анатолії з її могутнім флотом на Середземномор’ї виступала союзником хрестоносців) та єгипетських купців–монофізитів, які виступали і в ролі дипломатів (зокрема, в пізніші часи теж саме вірмени були послами ефіопських царів до європейських монархів) ефіопські учні єпископа Іоанна і могли укласти угоду з християнським Заходом про спільну боротьбу з ворогом Сина Божого — ісламом. Читать дальше →

Дрєвлєправославна церква на Русі

Відомий  російський етнолог Мурад Аджиєв на основі фактів прийшов до висновку, що Київська Русь прийняла православ’я від „дрєвлєправославної церкви”, яка вже декілька століть перед Володимиром Святим домінувала у степах України, визначалася як Скіфська єпископія і на 876 р. перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Вже в 381 р. у Царгороді відмічено присутність першого ієрарха від степових етносів Північного Причорномор’я. У 449 р. на Константинопольському соборі ця степова єпархія названа  в актах офіційно “Скіфією”, а одним з її єпископів був Александр, котрий мешкав у місті Тан, що на річці Дон.
Власне в часи навали гуннів Аттіли (V ст.), якого історик Іордан “чомусь” (як це здивовано говорять історики) називає християнином, спершу у Візантії, а потім у всьому Християнському світі з’являється у церковному вжитку зображення рівнокінцевого хреста, так характерного для монотеїстичного степового культу “чоловіко–неба” Тенгрі
“… власне канон (обряди, молитви, з котрими зверталися до Творця) і привабив перших християн, обряди котрих тоді ще не оформилися. В ІІІ – ІУ століттях проповідники християнства познайомилися з релігійними обрядами степовиків, і вони виявилися їм близькі за духом”1.
Читать дальше →