Украина как проблема мобилизации жизненно-волевых принципов национальной культуры

В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация «исчерпала» «византийскую» форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с «византийской» происходило становление «барокково-метафизический» формы, затем насильственно прерваной, но успевшей «оплодотворить» П. Величковского и Ф. Достоевского), но не исчерпать своих творческих сил [1]. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но не доплыв к Индии, он открыл Америку [Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С. 685].

Как видим, например, российская нация определенно стоит перед выбором нескольких «новых-старых» форм неоевразийской (метафизической) и импер-либеральной (рационалистической), «вновь перепрочитывая», казалось бы, уже перевернутые иными цивилизациями страницы. И если уж и не построят свою Империю, то свою Америку найдут (хотя и остается их плавание каботажным, вдоль берега Евразии, то есть нестрашного и традиционного)…

Что касается Украины, то «… Национальную идею, — пишет О. Тимошенко, — … нужно искать на уровне культуры. Она «разлита» в культуре и собой являет её жизненную систему» [Тимошенко О.М. Національна ідея як філософсько – культурна передумова духовного відродження України // Філософська думка. – Київ, 1999. 0– Ч.1-2. – С.102].
Читать дальше →

Киевский соблазн русского евразийства

Ныне существует историософская проблема — какая цивилизация «возродится» — «Россия-Тартария» (с её архетипом «Странствующего царства») или «Украина-Сарматия» (с архетипом «Заветного царства»).

Содействуют этому также «места исторической славыКиевский»(Lieux de memoire), которыесакрализируются, превращаются в «теменосы», где человек «входит в ландшафт как субъект». Для украинцев — это Софийский Собор, Золотые Ворота, Аскольдова могила, Хортица, Великий Луг, Круты, Броды, Карпаты, для русских — Севастополь, места славы русского оружия, Донбасс и тот же Софийский Собор… И этим «теменосам» соответствуют «праздники консолидации» — День Победы как этакая «Красная Пасха» [1], или День павших героев Крут (Берестечка, Бродов) и жертв (царизма, коммунизма) как этакая «Национальная Голгофа», с соответствующими им лейтмотивами монументального искусства.

Одним из главных «теменосов» оказывается Киев как «азиатский Рим» – культурно-духовный эпицентр движений в направлении к «оздоровлению» «восточного славянства» и «канонического православия». Формально в начале 90-х гг. ХХ в. в незавизимой Украине этот концепт был продекларирован философом поэтессой Ниной Мазур в её интервью на ток-шоу «З Ольгою» (канал ICTV). Таким образом, если Киев – азиатский Рим, то, следуя логике аналогий,Москва – это азиатский Константинополь, имеющий право на наследие от Рима-Киева[2]. Читать дальше →

К бытию в соответствии с природой

В условиях глобального экологического кризиса возникло движение поиска новой формы рациональности, где субъективные переживания человека рассматриваются не только гносеологически, как на этом настаивал Э. Гуссерль, но и бытийно, онтологически. Т.е. через «бытие в соответствии с природой».

Возобновить единство человека с природой, как считал Э. Фромм, можно двумя путями: 1) регрессивным (смерть или психическая дезорганизация) и 2) прогрессивным — «быть вновь рожденным». Второй путь охватывает развитые способности к «самосознанию», «любви» в такой мере, когда в состоянии «новой гармонии», «нового единства с миром» преодолевается эгоцентризм. Именно овладение идеями дзэн-буддизма, по мысли Э. Фромма, приведет к желаемому результату [Полищук, 1980, с. 234]. Э. Фромм повторяет автора книги «Европа и Азия» (1939, Мюнхен) Т. Лессинга, говорившего о возрождении природного, «языческого» состояния человека и мира с помощью «тайных знаний» Древнего и Дальнего Востока, моральных принциппов буддизма, не предвидящих «обязательств человека относительно к божеству».

Так же английский историософ А. Дж. Тойнби в переписке с японским культурологом Д. Икедой (1976) указывал, что человечество должно вернуться к пантеизму, ибо только он может привести индивидуальное человеческое бытие к непосредственному контакту с первобытной духовной реальностью вместо того, чтобы предлагать ему только опосредованный контакт с ней или через посредничество внечеловеческих природных сил, или через институты коллективной человеческой власти [Соболь, 1980, с. 339].
Читать дальше →

Зоря храму Морія

В Південній Осетії над селом Кобет Дзауського району є священний пагорб Морех (Морах, Моурах), назва якого не етимологізується ні осетинською, ні грузинською мовами. Відомі сакральні центри інших народів з аналогічною назвою. Зокрема, Морейя, де Авраам готувався до жертвопринесення свого первістка, кельтська Моріас чи Муріас, батьківщина Племен богині Дану, скандінавська Мора-стен «Камінь Мора», храмовий коплекс в Упсалі, земля Мо-Уру, що, начебто, згадується в зороастрійській «Бундахішн» і звідки різні елементи Традиції принесли амореї, маври та маорі в різні частини світу

Тут мешкало осетинське плем’я туалта (груз. «двалеті»), де великий хрест на пагорбі Морех доглядав клан білих («урс») туалта. Вважається, що це плем’я переселилося в Грузії з Північного Кавказу, з району Урсдон («Біловоддя») зі святилищем Мігдау, де головним жрецьким кланом були Дзугаєви (Дзугата, від «дзуг» — «гурт, група» як народноетимологічне випрямлення «дзуттагта» — «іудеї»; прізвища з даним коренем поширені серед осетин, а їх носії визначаються певним пієтетним ставленням до них представників інших кланів — Дзугкоєви, Дзуттагови, Дзутцата та ін.; ймовірно, переселення відбулося після загибелі іудейського Хазарського каганату).
Читать дальше →

ОТ БЕРБЕРИИ ДО СИБИРИИ : КОНФЕДЕРАЦИЯ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА (манифест)

В ответ на всякие поползновения всевозможных «евразийских византистов-малероидов» с их идеей «евразийского Третьего Рима» (что за странная судьба: всегда быть на третьих ролях – Третий Интернационал, Третий Рим!) мы, как истинные наследники великих королевств Европы и Азии и конфедераты Римской Империи,
— провозглашаем:

*ВОССОЗДАНИЕ КОНФЕДЕРАЦИИ ОБЕИХ СТОРОН ВИЗАНТИЙСКОГО МЕРИДИАНА*

Но мы ратуем не за Евразийскую Византию, коей была Москва, попавшая, в конце концов, под оккупацию т.н. «демократического либерализма» и изнасилованная «первертами-извращенцами» (большевиками либо их нынешними «наследниками»). Наша Византия — Индоевропейская, хранящая «… неизменный традиционный принцип: признание того, что в наших индоевропейских корнях кроется таинство, позволяющее вернуть Мiру его сакральный характер, путём соединения Материи и Духа, вновь ставших священными, через Мiровую Душу, которая манифестируется в расовых ценностях. Понять это — значит спасти самих себя и дать более достойное будущее индоевропейским народам» (Эдоардо Лонго).

История каждой Империи — это история Большого Города и кочевых орд.
Город, добывая Божественный Форос сложных истин Сущего, теряет жизненную мощь, способность к героизму («пассионарность» Льва Гумилёва). Грозные боевые тропари византийских легионов вырождаются в «стылый хор теней». И вот — на руинах Города триумфирует орда. В лучшем случае у гибнущей империи есть наследник.

Русичи — дети отца-Степи и матери-Империи. «Тюркские нашествия и византийские книги создали Киевскую Русь. Так вот мы сформировались — между сиянием Софийской Оранты и медным отблеском половецкого казана» (Владимир Ешкилев). С этим сиянием и этим отблеском мы впечатаны в жизньнынешнего Маргинального Эона, который отстоит от потерянного Золотого Века на четыре тысячелетия и между которыми — Имперское Время, ещё способное на создание Оснований, но уже сознающее свою вторичность. Но Колесо Дхармы неминуемо делает свой полный оборот и только нам суждено в этом Эоне готовить пришествие Великого Избавителя — Хельги Аватары!
Читать дальше →

Правда про Мамаїв Шамоту, його сина Михайла та їх далеких нащадків з роду Кият

Згідно з тюркськими легендами, саме  у Київському печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії («саума’а»; [1]) з однодумцями («мурідан») на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам («мамай») рахіб Шамс (840 р.) [2], який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.

Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі.  Через це всіх його нащадків прозивали «сіндійцями». Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних («північних») булгар у Балтаварі (тепер — Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, — муллі Микаїлю  Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є «Легенда про доньку Шана» («Шанкизи дастани») Читать дальше →

Изначально ложный посыл Дугина

Быть апологетом такой «революции третьего пути» претендует идеолог российского неоевразийства и старообрядец Александр Дугин. «…Уже в 2001 году в программе ОПОД «Евразия» упоминались политические и экономические  аспекты  проектируемой  империи. В  программе  выдвигалось  положение о «евразийском центризме» — сбивающей с толку концепции, в которой «социальная справедливость и социальная экономика» смешиваются с «ценностным консерватизмом  и  культурным  традиционализмом» «консервативной  революции». В сущности, данная концепция является комбинацией левой экономики и правой политики.
Читать дальше →

Третья Хазария под инверсионным взрывом

Вследствии своей инициатической истории Украина приобрела именно статус консорции («нации») со своей «богиней-покровительницей»: Майдан (иранское «круг») как Новый Акрополь («полис» — «город», «держава», «территория», «акро» —  не только «верхний», но и «крайний»), а её богиня — Афина Демократия, то есть «соучастие народа в своей собственной судьбе» (А. Мюллер ван дер Брук[1], “res publica omnium bonorum” («общее дело всех честных»). Читать дальше →

Дрєвлєправославна церква на Русі

Відомий  російський етнолог Мурад Аджиєв на основі фактів прийшов до висновку, що Київська Русь прийняла православ’я від „дрєвлєправославної церкви”, яка вже декілька століть перед Володимиром Святим домінувала у степах України, визначалася як Скіфська єпископія і на 876 р. перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Вже в 381 р. у Царгороді відмічено присутність першого ієрарха від степових етносів Північного Причорномор’я. У 449 р. на Константинопольському соборі ця степова єпархія названа  в актах офіційно “Скіфією”, а одним з її єпископів був Александр, котрий мешкав у місті Тан, що на річці Дон.
Власне в часи навали гуннів Аттіли (V ст.), якого історик Іордан “чомусь” (як це здивовано говорять історики) називає християнином, спершу у Візантії, а потім у всьому Християнському світі з’являється у церковному вжитку зображення рівнокінцевого хреста, так характерного для монотеїстичного степового культу “чоловіко–неба” Тенгрі
“… власне канон (обряди, молитви, з котрими зверталися до Творця) і привабив перших християн, обряди котрих тоді ще не оформилися. В ІІІ – ІУ століттях проповідники християнства познайомилися з релігійними обрядами степовиків, і вони виявилися їм близькі за духом”1.
Читать дальше →

«Погибоша аки обре …»

Про таємниче плем’я аварів, відомих на Русі під іменем обри, нам відомо з численних історичних романів та повістей. Вони були ядром великого військово-політичного союзу кочових племен тюркського походження.

У VI ст. обри прийшли з Азії на землі сучасної України та на середньому Дунаї  (тодішня візантійська провінція Паннонія, теперішня Угорщина) створили свою державу – Аварський каганат. Вони підкорили все Північне Причорномор’я, Півдненну Україну, витіснили тюркомовних булгар на Волгу, в Італію та Балкани, аланів– на Кавказ і слов’янські племена обклали даниною. Авари вели переможні війни з франкським та лaнгобардським королівствами, Візантією та антами. В кінці VIII ст. обри були розбиті військами Карла Великого, а в кінці IX ст. – угорцями, після чого вони не згадуються у хроніках. Як свідчить візантийський імператор Константин Багрянородний, у 805 році хорвати повстали проти авар та перетворили їх на своїх рабів.
Читать дальше →

Украина — царевна у моря

Общеизвестно, что во многих обрядах посвящения в мистериальную тайну акт включения неофита в «братство/союз/клан» состоит в испитии освященной воды [Геннеп А. ван. Обряды перехода. Систематическое изучение обрядов. — М., 1999. — С.92]. Это символизирует смену коннотатов практики [Иваненко А. Ислам в 21 веке: угроза иле перспектива // ИА «Росбалт». — 2005. — 4 июн.] — им избирается «Другой» («свой бог») и, таким образом, вполне возможно превратить в мишень общество (рекетировать его, умыкать девушек у водоёмов, даже устраивать настоящую охоту на «непосвященных»-илотов и пр.).

Не удивительно отсюда стремление «теллурических Империй» (от Чингизхана до Жириновского) к «последнему морю», пределу окультуренного мира, где ждет неприменно награда — «царевна у моря».
Читать дальше →

Примордиальная этнология

Примордиальная этнология — одно из научных направлений в этнологии, рассматривающее этнос как изначальное (примордиальное) и неизменное объединение людей с определенными(субстратными) признаками (крови, расы, ландшафта, языка) .

Примордиализм утверждает, что прототипы наций и национализм существовали всегда как данность с самого начала человеческой истории. Сторонники этого направления также считают, что людям, принадлежащим к одной этнической общности, изначально и навсегда присущ некий набор культурных свойств, обусловливающих их поведение. В рамках этой теории национальная самоидентификация приобретает характер естественного закона природы.
Данное представление особенно характерно для концепций национализма до XX века, однако до сих пор популярно среди крайних националистов. Оно также популярно среди противников традиционализма, которые призывают к освобождению от бремени древних традиций, тем самым признавая их существование. Целью научных исследований в рамках примордализма является поиск некого «подлинного» этнического фундамента (субстрата). Читать дальше →

Ucrania: locus amoenus est

К. Ясперс запропонував концепцію «вісьового часу», К. Хаусхофер – «вісьового простору». А. Дугін використав розcудок (Verstand) для їх поєднання в уявленні (Vorstellungen) про «Абсолютну Вітчизну». Але в дійсності слід виходити з разуму (Vernunft), і тоді відкриється, що континуум реальності – це відносність буття, роздвоєного на суб’ект та об’єкт,і тому слід шукати «момент» буття, з’єднуючий їх навпрямки (coincidentia oppositorum) без опосередкування пізнанням.

Владний істеблішмент (“Система”) в сучасній кризово-перехідній ситуації України намагається знайти офірного “цапа-відбувальника” у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших “хлопчиків для биття”: москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування (“ні вашим, ні нашим”) тощо. Нас намагаються втішити концепцією типу Зб. Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи та навіть Євразії [1]. Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та “вирішальна роль” роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі” [2]. Без сумніву, такий тренд є вигідним для таласократичної Великої Британії, яку представляє вищезгаданий лорд, бо Велика Британська імперія після другої світової війни змінила форму імперської морської влади (таласократії) венеціанської фінансово-мондіалістської олігархії і надала їй вигляду англо-американської “нової Римської імперії” під формальним керівництвом маріонеткового “німого велетня” Сполучених Штатів, котрий у часи обох Бушів виступає в ролі впертого, тупого лакея Британської імперії, реформованої сіоністом лордом Дізраелі [3]. Слід також мати на увазі, що фундаменталістський іслам – це ударний загін англо-американського імперіалізму від Косово до Мінданао. На це парадоксальне зауваження нам запропонують згадати 11 вересня. Так, атака ісламу на США відбулася. Але яка атака! Щоб розбудити сплячого та лінькуватого, самозакоханого велетня. Як давня семітська богиня – мати Ханнаханна надіслала осу вжалити сплячого бога хеттів Телепінуса (давньо-грецького Телефа, пораненого списом Ахілла; отже – він прообраз Короля – Рибалки з епічного циклу про Грааль), бо тільки він міг перемогти  гордого арійського бога Аруну. Читать дальше →

Україна: істинне знання (мудрість) полягає в осягненні та спілкуванні з la terre et les morts

Йдучи за історіософом А.Дж. Тойнбі, постає наступна ситуація: якщо україномовні громадяни колишньої УРСР таки  домоглися незалежної від Москви держави зі столицею в Києві, то тепер проблема полягає у тому, який “внутрішній пролетаріат” нової України – російськомовний “Киевского круга” та іже з ним Русское Движение Украины (РДУ), а чи україномовний (що аж ніяк не є у своїй загальності “квадратним”, прямокутно-ординарним) – створить т.з. “церкву” “релігії вищого порядку”. Ця  “церква”, за А. Дж. Тойнбі, являє собою щось ніби лялечку, через яку попередня цивілізація відроджується у наступній. Щось схоже на те, як після сорокарічного Виходу євреїв з Єгипту (Пасха) та життя у пустелі Синаю євреї отримали Закон (Сімхат Тора) від консорції “Мідний Змій”, що переміг у боротьбі з консорцією “Золотого Тільця”.

Отже, яка цивілізація “відродиться” – “Російська імперія” чи “Україна-Русь” – залежить від того, чи спроможемося ми чи ні адекватно відповісти на “виклик “ історії. Читать дальше →