Володимир Єрмоленко: Між серйозністю і піною

22551_900Коли читаєш тексти, написані сто років тому, дивуєшся тому, наскільки тоді всі були серйозними. Космічні ідеї, космічні амбіції, часом космічні дурниці — все робилося з серйозним виразом обличчя і поглядом, спрямованим за горизонт. Ця серйозність породила багато дурниць і злочинів, ми це знаємо тепер. —

Але зараз якась інша крайність. Стьоб і гиги є головним жанром, і навіть люди талановиті змагаються часто передусім за те, хто краще зробить стьоб і гиги. Сто років тому прагнули глибини і безодні, темної та складної; зараз прагнуть піни, поверхні; піни днів, піни стьобу, піни гламуру, піни для гоління, зрештою. Піна є якимось неявним символом нашого часу. Чимось легким і повітряним, вона ні до чого не зобов’язує, вона самоліквідується, її не буде вже наступного дня чи наступної години, а тому тут жодного вантажа, ти ні за що не відповідаєш, все легко і просто,

— Але і надмірна глибина, і надмірна поверхня є крайнощами, і обидві небезпечними. І серйозність, і стьоб потрібні, коли вони в дозованих сумішах, але вони згубні у своїй чистоті. Зрештою, чистота здебільшого згубна, гуманними є суміші, різні комбінації, різні баланси.

— Бо серйозність часто породжує злочини, а поверхня часто робить до цих злочинів байдужим.

Володимир Єрмоленко: Сто років різниць самотності

4_skasiasСто років тому люди реагували на свою самотність нестримним прагненням колективу. Темна самотність великих міст, відчуження, холод масових скупчень незнайомих людей — все це породжувало мрії про колектив, єдиний, душевний, органічний, тілесний, єдину дію, єдиний кулак. Так народжувалися комунізм, фашизм та нацизм. Злочини часто народжуються зі страждань, не цілком відрефлексованих страждань.

Зараз люди реагують на свою самотність нестримним прагненням ще більшої самотності. Вони страждають від браку близькості, надміру бездушної металевої пластиковоі роботи, але мстяться своєму прагненню тепла, демонструючи свою недоступність, свій холод, свою гордість, свою пристрасть до апаратури.

Що більше самотніми вони стають, то більше самотніми вони хочуть бути. Будуючи стіни як захист від стін.

Володимир Єрмоленко: Ми знову живемо в часи епосу

tumblr_nwjcx5eRfQ1tsxc7bo4_1280Ми знову живемо в часи епосу. Людям непотрібні просто історії, їм потрібні епічні історії. Тобто історії, які ніколи не закінчуються, які весь час продовжуються. Частиною яких вони стають. Чому? бо в епосі персонаж завжди більший, ніж його історія. Він є магнітом історій. Він породжує нові й нові історії. Історія Емми Боварі закінчилася, історія Гаррі Поттера має тривати вічно. І людям потрібні знову сьогодні такі персонажі, які ставатимуть частиною їхнього життя, за якими ти слідкуватимеш, на чиї сіквели ти чекатимеш, бо вони для тебе важливіші, ніж твої власні сіквели.

ХХ століття цю любов до епосу трохи послабило, бо воно нашіптувало нам, що сама історія людства є епосом. І що вона веде до Високої Мети. І що там є персонажі, які постійно повертаються, і які продукують нові й нові варіації Високої Мети. Карл Маркс був класичним епічним персонажем, Одіссеєм ХХ століття.

Зараз цих метаісторій немає — але порожні місця завжди заповнюються. Гаррі Поттер, Гобіт, Шерлок, Вічний Біженець, Крихітка Пу, Хунта, Осама, Жозе, динамокиївшахтардонецьк — все це епічні персонажі, образи, за які тримається наша уява, які продукують все нові й нові історії. — Чому ми любимо епос? Тому що без нього нам самотньо. Тому що мають бути історії, які тримають нас протягом всього життя. Від колиски до смерті.

Володимир Єрмоленко: Краплі амброзії все змінюють

800px-Alyson_MichalkaІнколи кажуть, що в музиці вже нічого нового бути не може. Що всі ноти, мелодії, переходи гармонії, тембри хтось до нас уже зіграв або заспівав. Але щороку, щомісяця, щодня виявляється, що все не так. Чому? Бо в музиці головне — це маленькі речі. Комахи творчості. Несподівана нота, несподіваний акорд у всім відомій послідовності, новий тембр, новий ритм, новий інструмент, нова інтонація. Краплі. «Ре» замість «до» у певній мелодії може вирішити все. Змінити світ. «Ре» замість «до».

У житті все так само. Ми всі, зрештою, живемо тими самими темами, що й дві тисячі років тому. Кохання, дружба, війна, смерть, страждання, радість. І ніби всі ці речі вже давно люди прожили і в них давно хтось до нас усе зрозумів. Тому хтось говорить про «архетипи» і любить їх досліджувати. Але я не люблю «архетипів». Чому? Бо вони втрачають головне: маленькі речі. Нюанси. Комах. «Ре» замість «до». Один погляд, жест чи слово змінює всю історію, і один «архетип» перетворюється на інший. Це теж немов нова нота у відомій послідовності акордів, яка змінює все. І ми переживаємо все ніби те саме, що і герої великих творів — але не те саме. І Одісей не повертається на Ітаку. А Трістан краде Ізольду. Все змінюють ці краплі. Краплі амброзії.