Венеди і Аси: міфологічний аспект

Слов’янське плем’я в’ятичів у хазарських та арабських джерелах засвідчене як “вантіт”. Дослідник В. щербаков пише: “… у ХІ столітті … відбулися походи Володимира Мономаха … на Ходоту, володаря землі Вантіт, і на сина його. Головним містом “вантіт” – ванів був тоді Хордаб (Корьдно у руських джерелах, можливо, Корьден [пор.: Гордієни – місто Ванського царства, у якому цар Руса І встановив пам’ятну стелу на честь перемог над Ассирією, — О.Г.]). Держава  Вантіт була приєднана до Русі. Вона  розташовувалася у ті часи на берегах Оки і у верхів’ях Дону … ванів потіснили на північ в епоху великого переселення народів… Адже власне в’ятичі “сиділи” на Оці і верхньому Доні … Вани – це “вентичі”, венети, венеди і, зрештою, в’ятичі – так це ім’я змінювалося за віки” [1].

З вищесказаного дослідник зробив досить дивний висновок, що “… Київська Русь виникла із союзу ванів – венедів із русами – вихідцями з Фракії

[2], адже ванів – венедів – в’ятичів приєднав лише Володимир Мономах! Жодних доказів своєї версії “творення” Русі у такий спосіб В.  Щербаков не наводить.

Як на нас, то етнонім “венеди” (вани) спершу, як свідчать римські автори, був загальним самовизначенням праслов’ян, який зберегло одне із слов’янських племен – в’ятичі. Ще протослов’яни сформувалися на території Донецького кряжу (що звався у ті часи Венендерськими горами) внаслідок злиття праіндоарійських племен (у різних індоєвропейських традиціях вони виступають під іменем асів у германців, асурів у індоаріїв, ахурів у іранців) з  не-індоєвропейцями – ванами, які “… ще раніше епохи асів … заснували Ванське царство (Урарту)… Обряд русалій мов би матеріалізує стару віру чародіїв – ванів. Дівчина, наряджена птахою, виконує магічний танець. Зображення птахи –дівчини залишилися на багатьох виробах з країни Вантіт. Відоме воно й на заході від цієї землі, наприклад, на території сучасної Польщі. Це природньо: … частина ванів пішла власне і тому напрямку, разом з асами”[3], і лише пізніше нащадки цих ванів повернулися  “від ляхів”(тобто із заходу) на схід під іменем в’ятичів та радимичів, переселилися на Оку, де сусідили із тими асами (asr; асурами), що залишилися на батьківщині та не пішли на захід, а саме – з сіверянами (савірами; у етнонімі відбулася метатеза: asr / asura > saur).

Згадка про ванів–протослов’ян засвідчена у Птолемея (ІІ ст.) як про “ставан”: “… Ставани – двокореневе ім’я. Ста.Вани…” [4]. Начебто, “ста” – це “стьа”, “стья” – “стадо”, тобто “стадо (челядь) вана”, як от у шумерів ануннаки – “сім’я князя – ена”. Як відомо, у багатьох цивілізаціях прямі нащадки, щоб не ослабляти гени свого родоначальника, практикували шлюби між родичами. Власне це ми зустрічаємо у описі звичаїв ванів, що їм закидали як гріх боги – аси. Про це розповідає “Хеймскрінгла” Сноррі Стурлусона. І на новій вітчизні ванів, на Оці та Верхньому Дону, приблизно тисячу років після переселення асів, дослідники визначають факт ендогамії” [5]. Таціт у “Германії” (46) писав, що певкіни (плем’я германців – бастарнів) та венети, які “перейняли звичаї” від перших, через шлюби між родичами “обезобразились наподобие сарматов”. Венети ,  до того ж, “… займаючись грабунком, сходили всі ліси і гори між певкінами (на Істрі – Дунаї, — О.Г.) та феннами (тубільцями Прибалтики, — О.Г.)”.

А як ще могли описувати автори з Риму своїх ворогів, з якими й воювати не слід, на яких варто лише “полювати”, щоб добувати нових рабів?

Згідно з індоєвропейською традицією, вани – це група богів, які ворогують з іншою групою богів – асами (в інтерпретації нацистського окультиста К.М. Віллігута – Вейстхора, це класи богів : Asen – “повітря” і Wanen – “води”). Асів очолює Одін. Після тривалої ворожнечі, у якій жодна група не могла взяти верх, вони уклали перемир’я та обмінялися заручниками, тобто уклали договір (сканд. vinr, дв.-верх.-нім. wini, швед. van “друг”, ірланд. fine “велика сім’я”, anfine “ворог”, дв.-сканд. ó­vinr “недруг”, латин. uin-dex  “поручитель відповідача, котрий замінює його перед судом та оголошує себе готовим взяти на себе наслідки процесу”, а також санскр. mitra “друг”, авест. miθra “договір” тощо). Отже, вани Ньйорд та Фрейр стали асами, а аси Хьйонір та Мімір – ванами.

Вважаєтья , що в цьому міфі відобразилася боротьба прийшлих індогерманських племен із носіями мегалітичної землеробської культури Східної Європи. Той факт , що у “Сазі про Інглінгів” говориться , що аси жили на схід від Дону (Танаквісля або Ванаквисля), а їхні головні суперники, вани – біля устя тієї ж ріки, наштовхує нас на припущення, що термін “вани” є ознакою спадкоємництва від ewan > “енів” – князів шумерів, святилище яких – “Камяна Могила” – існувало у Приазовських степах України (за А. Кіфішиним та Ю. Шиловим). Крім того, якщо аналоги асів (asr) відомі в інших індоєвропейців (асури, ахури), то вани засвідчені тільки у германців, а ворогами  асурів (ахурів) виступають деви (даеви). Але перш за все “вани”, “венеди” – це означення епічних героїв, витязів, що протистоять не тільки хтонічним істотам, але частково своїм мізерним нащадкам (як от нарти, гаути або сини Калеви). Аналогічно до того як під іменем “… “готи” у германо – скандінавському епосі розуміють не лише історичних готів, а певне геройське епічне плем’я, а епітет “готський” майже синонімічний “геройському” (як і “нартський”). У таких розвинених епосах, як германський, грецький, індійський, готи і бургунди, ахейці та троянці, пандави і каурави,  що вже зникли як самостійні племена і тільки увійшли в якості одного з компонентів у “етнос” носіїв епосу, — це перш за все героїчні племена давнього героїчного віку, певний героїчний зразок для майбутніх поколінь… В цьому зв’язку суттєво, що у образах героїв найбільш архаїчних епічних поем і переказів  чітко виявляються реліктові риси першопредка або культурного героя”[6].

“…Та й саме слово “аси” , — пише В. Щербаков, — звучало ще так: “анси”, “аньси” … деякі давньогерманські імена включають у свою основу корінь “анс” – на честь асів, або, точніше, ансів. Наприклад ім’я Ансельм… Але якщо в найдревнішому мовному пласті залишилося слово “анси”, то чи не можна знайти міфічну країну асів, користуючись цією обставиною як ключем?.. У давнину була країна Аньсі. Так вона називалася у китайських джерелах. Інша її назва – Парфія. Це найкрупніша держава, суперник Риму на сході. Деякі дослідники вважають, що китайська назва походить від імені засновника династії Арсака … (Аршакидів) … Але сам Арсак, виявляється, проголосив себе царем у місті Асаак … власне місто Асаак з його основою “Ас” дало ім’я Аньсі з тією ж основою “Ас”, “Анс” … Вічний вогонь у місті Асааці згадується Ісидором Харакським … Саме місто розташовувалося в області Астауена, що містить ту ж основу “Ас”. По сусідству розташована інша область Парфії (її древнє ядро) – Парфієна з гробницями царів (обожнених предків). Місто , де знаходилися гробниці, так само назване. Це Парфавніса або Нісая … Нісая – грецька назва… Стара Ніса і Нова Ніса – ці назви дожили до сьогодні. Городища розташовані під Ашхабадом. Саме слово “Ашхабад”, або “Асхабад”, означає “місто любові”. Як виникла ця назва? Невідомо. Я допускаю, що корінь той же: “Ас”. Пізніші зайшлі тюрки лише переосмислили його. Можливо, що “місто любові” за змістом відповідає призначенню гробниць і храмів Ніси і сусіднього Асаака: пошанування обожнених предків (любов до них), тобто поклоніння богам. І у еддичному циклі аси – і боги, і предки одночасно” [7].

Цікаво також, що в Нісі, розташованій десь за Персією, і котру археологи досі не можуть ідентифікувати,  грецька міфологія вбачала місце народження бога Діоніса.  Також в Ірані існувала східна область Сагартія (Asagarta), що входила до складу Дрангіани (Сакастану; теперішній Сеістан)[8], а частина послідовників іранської релігії у Східному Туркестані тібетцями визначалася як “аші”.

Слово “аси” нами співставляється з іранським (чи мідійським) asā “камінь” (авест. as∂nga) і може знаходити підтвердження в легенді про те, що родоначальник германських асів Бурі народився із соляного каменю, який облизала корова Аудумла.

Якщо допустити походження теоніму “вани” від шумерського *ewen > en “князь, володар” (пор.: шумер. “ануннаки” – “сімя князя”, група божеств – покровителів , заступників та посередників між землею та небом, а з аккадського часу – боги землі та підземного світу, в той час як “ігіги” – “космічні боги”), то, можливо, “аси” < “анси” слід виводити з шумерського “анзуд” (аккад. “анзу” – “буря – вітер”), назви величезного божественного птаха – левоголового орла, якого прогнав Гільгамеш із гнізда на дереві богині Інанни – Іштар “халуппу”. Анзуд заволодів інсигніями бога неба ЕнЛіля та таблицями долі – “ме” (пор.: ас Одін прибив себе списом до світового дерева Іггдрасиль і через цей шлях ініціації отримує знання священних рун).

Спокусливо ототожнити самого Одіна з месопотамським Етаною, легендарним правителем міста Кіш (ХХІ ст. до хр.е.), “пастирем, який піднімався на небо та облаштовував усі країни” (у Елліана, автора 3 ст. хр.е., політ на орлі на небо приписується самому Гільгамешу). За одною з версій, Етана – перший цар на землі, рятує мудрого орла (Анзуда ?) від помсти змії (пор. з українським Котигорошком, що рятує грифа, та  афроєвразійським міфологічним мотивом “Розорювач гнізд”), за що той допомагає героєві здобути з неба “траву народження”, бо дружина Етани не може розродитися. Як наслідок, народжується син Етани – герой Баліх або Паліх.  Як не співставити сина Етани Баліха з улюбленим сином германського Одіна Бальдром!.. Він – муж Нанни і стає богом “померлим”, залишається у потойбіччі – “хелі” (пор. : шумерська богиня – тлумачка снів Нанше, а її муж – перевізник у царстві мертвих Ур-Шанабі, який є “підземною” іпостасю Баліха).

Цілком можливо, що предки індогерманських племен праарійської спільності контактували з шумерами і, крім того, кочували від Дону до іранського Загросу та Месопотамії (шумерам вони були відомі як таємничі “дракони (з-за) гір”) , залишаючи свої гени та свої “відколи” на всіх цих теренах, а взамін беручи як набутки цих цивілізацій, так і збагачуючи  чужими елементами власну міфологію, що, зрештою, значно відмежувало прагерманців у духовному плані від решти праарійської спільноти.

Спроба  германців подати свою “своєрідність” за істинну “аріонордичність” закінчилася людиноненевисницьким нацизмом та певною дескридитацією  аріософської тематики.

 

 

 

[1] Щербаков В.И. Как был открыт город богов // Книга тайн / Предисл., выбор и обзорные ст. В. Щербакова. – М.: Общ-во по изучению тайн и загадок Земли, 1991. – С.56 – 57.

[2] Щербаков В.И. Как был открыт город богов // Книга тайн / Предисл., выбор и обзорные ст. В. Щербакова. – М.: Общ-во по изучению тайн и загадок Земли, 1991. – С.57.

[3] Щербаков В.И. Как был открыт город богов // Книга тайн / Предисл., выбор и обзорные ст. В. Щербакова. – М.: Общ-во по изучению тайн и загадок Земли, 1991. – С. 57.

[4] Щербаков В.И. Асгард и ваны // Дорогами тысячелетий: Книга третья: Сб.ист.ст. и очерков / Под общ.ред. А.Ф. Смирнова. – М.: Мол.гвардия, 1989. – С.108.

[5] Щербаков В.И. Асгард и ваны // Дорогами тысячелетий: Книга третья: Сб.ист.ст. и очерков / Под общ.ред. А.Ф. Смирнова. – М.: Мол.гвардия, 1989. – С.104 – 105.

[6] Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / 2-е изд., стереотип. – М.: ИФ «Восточная литература» РАН; Школа «Языки русской культуры», 1995. – С.271 – 272.

[7] Щербаков В.И. Асгард и ваны // Дорогами тысячелетий: Книга третья: Сб.ист.ст. и очерков / Под общ.ред. А.Ф. Смирнова. – М.: Мол.гвардия, 1989. – С.84 – 86.

[8] Дьяконов И.М. История Мидии: От древнейших времен до конца IУ  века до н.э. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1956. – С. 345; Грантовский Э.А. Сагаратии и ХІУ округ государства Ахеменидов по списку Геродота (ІІІ, 93) // Краткие сообщения Института народов Азии. – М., 1962. — № 46. – С.227.

Добавить комментарий