Нація як Велика Пригода та її Ворог

Ті, хто не заангажований на передновітньому стані (передМодерні), на пошуці “чистого” або “свого” фундаменту, на “поверненні до архаїчності”, власне утворюють, за британським творцем “філософії процесу”  Альфредом Н. Уайтхедом, націю.

Нація, за  А.Н. Уайтхедом, отже, є разюче неісторичною, а відзначається умоглядністю, жагою до ризикованих  пригод (“авантюр”), прагнень до нового. Націоналістом є той, хто розуміє, що незмінне збереження досконалості неможливе
: “… енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви, випереджаючи фізичні пригоди дослідження. Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж вирушити в Америку, Колумб розмірковував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригода рідко досягає задуманої мети. Колумб не доплив до Китаю. Але відкрив Америку… Цивілізація, яка позбавлена пригоди, приходить у повний занепад… Література  минулого також була пригодою. Есхіл, Софокл, Евріпід були сміливими новаторами у світі духу” (1), тими, яких Гай Юлій Цезар, характеризуючи галлів, називав аматорами rerum novarum, “нових речей”.

Отже, сила нації – це сила свідомо вироблених ідеологем пригоди, не співпадаючих із традиційним благочестям, яке охороняє і підтримує наявні суспільні інститути. Ми чітко означуємо це вороже націоналізмові благочестя як “тотемізм”, тобто прагнення залишатися у призвичаєному і “при-житому” соціальному стані, освяченому буттям у ньому першопредків – “тотемів”. Привабливість “тотемізму” досягається  за допомогою того, що “Влада” (яка не хоче бути “названа”) у певній  своїй частині  деполітизується, мімікрує, набуває вигляду “приватного життя” або навіть “контркультури”. Здійснює вона це за допомогою міфологічних форм вираження, що переважно метафоричні. Як зазначив американський філософ Р. Слоткін, міфологічні метафори – це концентровані версії космології та (або) історії. Саме ця обставина надає їм значення та силу (2). Мова міфу виводить виняткові події приватної історії в архетипічні образи розквіту і занепаду, рабства і прокляття, смерті та воскресіння. Відповідно міфологічні паралелі між теперішнім та минулим не тільки описують ситуацію, вони визначають відповідальність кожного індивіда за неї: “щоб все закінчилося так, як належить”. Звісно, у тому баченні, який вигідний “Владі”.

Отже, просвітянство  взагалі та “позицію”  ряду націонал-демократів зокрема слід розглядати як одне з явищ звернення “Влади” до міфу як до функції вираження та постановлення цілей, поглядів, цінностей “Влади” як абсолютної та обезличеної сили. Зумовлений вибір цієї зброї намаганням привабити та “вписати” девіантів (ухильних) у цивілізаційний контекст “Влади”, прагненням інституціоналізувати “Периферію” з усіма її традиційними та нетрадиційними  рухами у політичну “Систему”, перетворити її у свій надійний фундамент, в той же час “роблячи вигляд”, що існує зовсім протилежний стан речей.

Власне злам цієї традиції “тотемізму”, власне вигукнути    “А король – голий !” – ось таке завдання націоналіста.

1. Уайтхед А.Н.  Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С. 685.

2. Slotkin R. Myth and the Production of History // Ideology and Classic American Literature. – Cambridge: CU-Press, 1986. – S. 82.

Добавить комментарий