Генеалогія королів Граалю і царства пресвітера Іоанна

tumblr_nb4drtwce31r0cjubo1_1280Власне діва–охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real “істинна кров (Ісуса)” > sangreal > Saint graal / sankgreal) є Репанс де Шуа (Шой; Repance de Schoye) – “Та, що не знає гніву”. В її імені Schoye відповідає німецькому звучанню французького joie “радість”. Як відомо, в католицькій традиції — це П’ять Радостей Діви Марії: Благовіщення, Різдво, Воскресіння, Вознесіння та Успіння; пор. з кличем Карла Великого “Монжой, Монт Жуа” – “Гора Радості”, аналог кличу “Слава!” (пор.: руна wunio є руною Честі, Радості в Битві ~ ст.-англ. wynn «радість», winnan «битва», gewynn «конфлікт»; її портрет, як на нас, — це і знаменита скульптура Діви з хрестом і чашею Св. Євхаристії із собору в Страсбурзі (бл. 1230 р.) та аналогічний малюнок з альбому Віллара де Оннекура.

Вона від брата Персеваля мавра “Лісоруба”–Фейрефіца (ст.-франц. vaire fiz – «пістрявий син») стала матір’ю “царя–священика” Іоанна:

Когда же в Индию прибыла.
Судьба ей сына подарила,
Его священником Иоанном звали.
Поздней то имя переняли
Все правившие там цари.
Мы знаем где истоки.

Або:

… Но всесилье
Репанс отныне обрела …
Страною Индия была,
Где Фейрефиц достойно правил…
Господь бездетными их не оставил.
Репанс младенца родила,
Его Иоанном назвала,
(Он людям из восточных стран
Известен как «монах Иоанн».
От монаха Иоанна пошли
Все христиане-короли,
Что правят на Востоке…
Мы знаем где истоки…[1]
(переклад Л. Гінзбурга)

У іншому середньовічному переказі — про паладина Карла Великого Огьера (Oggier) чи Хольгера Датського (власне, у його німецькій редакції; варіант «грядучого рятівника, який до часу поринув у глибокий сон»), розповідається про те, що він мандрує у супроводі майбутніх засновників двох великих династій — пресвітера Іоанна та Великого Хана.

Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парцифаля (Персеваля, Персефаля) був «рицар з лебедем» Лоенгрін (віршована повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем», бл. 1280; анонімна поема «Лоенгрін», бл. 1290 р.; у Ешенбаха він називається Лоерангрін, брат Кардейса). Лоенгрін рятує від наклепу «душу християнської Європи» — Ельзу Брабантську, стає її чоловіком (братові Лоенгріна пресвітеру Іоанну, отже, призначалася роль спасителя «тіла християнської Європи» від поневолення маврами) і дідом (батьком, предком узагалі) визволителя Ієрусалиму графа Годфруа Бульонського та першого короля Ієрусалиму Болдуїна. Але зрештою Лоенгрін повертається на лебеді у свій таємничий казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur “Гора Спаса”) (повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем»; анонімна поема «Лоенгрін», 1290 р.). Вольфрам фон Ешенбах зазначає:

Но чтоб в замок этот попасть,
Не нужны ни усердье, ни власть,
Ни удача, ни разум могучий. –
лишь судьбой уготованный случай.
В неведенье священном
Приходят к этим стенам.
Зовется замок Мунсальвеш…

«… Крім того, (Мон) Сальваж співзвучна – паронімічна землі саліїв (Salii), інакше – сальвінів: давньо-італійського племені в Лігурії, області на стикові теперішньої південної Франції (Рів’єра, південь П’ємонта) та північної Італії. Це місце давніх та міцних контактів італійських народів з Гасконню – Наварою; вона, у свою чергу, є порубіжжям кельтів та іберів (пор. у Таціта, єдина назва племені – кельтібери)” [2]. Тут протікають ріки Сальса і Од (що дала назву департаменту). З ними межує земля еллінізованих кельтіберів-тектосагів (найвідоміше плем’я яких – бебрики, міста – Тулуза і Нарбонн, а святилища присвячені Гераклу–Мелькарту, Аполлону–Абелліону, Артеміді-Беліссені), де розташована ототожнена деякими дослідниками з Мунсальваш твердиня рицарів-катарів Монсегюр (поряд – гора Табор “Фавор”; пор. з одноіменною горою – осердям чеських гуситів, в доктрині яких стояла вимога причастя з чаші і для мирян, а не тільки для священства, як цього дотримується католицтво). “Munsalvasche”, або Мунсальвеш (“Munsalvatsche”), як називає Вольфрам фортецю Грааля, по-німецьки звучить як “Wildenburg” («mont salvaige”; в сучасному місцевому діалекті “mount salvatge” або ще “moun salbatge”). Цю назву Вольфрам дав замість “Burg Wildenstein” – подарованого йому графом фон Вертхаймом в якості ленного помістя. Відома нам і, напевно, першопочаткова форма – “Monsalbat” (на сучасному місцевому діалекті “moun salvat” або “moun salbat”), що означає “спасенна гора”. Salvatge i “salvat” походять від одного і того ж латинського слова “salvatus”. Близьке значення до “gerettet” (спасенна) має слово “sicher” (надійний, безпечний) (латиною “securus”, на місцевому діалекті “segur”). Гора “Salvatge” інакше називається “Salvat”, і вона ж – гора (“Mont”) “Segur” [тобто гора Монсегюр, — О.Г.]. Вихідна етимологія застосовувана до наявних у Вольфрама Терредесальвеш (Terre de Salbasche) і Fontane la Salvasche”[3].

Також печерою Фонтан ля Сальвеш називається печера пустельника Тревріцента, який, за Вольфрамом фон Ешенбахом, посвятив Парцифаля в таємницю Грааля. О. Ран співставив топоніміку переказу Ешенбаха з реальною топонімікою біля володінь графів-катарів де Фуа, а саме: біля Юсса-ле-Бен є дві печери – грот Пустельника і Джерельний грот. В останньому є великий плаский камінь, котрий всі називають Вівтарем. Також у Вольфрама замок Мунсальваш оточений Броселіанським лісом, а біля замку Монсегюр ліс називається Прісцилліанським [4].

Голландський хроніст Вельденер (ХV ст.), як зазначає О. Ран, писав, що “рицар–лебідь” походить з Граалю (dat greal) – раю на грішній землі, а саксонська хроніка міста Гальберштадт говорить про Лоенгріна: “Хроністи вважали, що цей юнак, “рицар–лебідь”, прийшов з гори, де в Граалі була вміщена і сутність Венери (ісп. venero – “джерело”, — О.Г.)” [5], яку конкретизує саме Вольфрам фон Ешенбах:

Земной любовью пренебречь
Обязаны Грааля слуги.
Ни у кого здесь нет супруги
(О том и помышлять грешно!) …

Вольфрам фон Ешенбах, починаючи оповідь про рід Персеваля як королів Грааля, зазначає: “…І охороняти Грааль закликали тільки людей, що мають високі заслуги. Кіот, мудрий учитель, пошукав тоді в латинських книгах, де міг жити народ досить чистий і в достатній мірі схильний до життя віддаленого від мирського, щоб стати охоронцем Граалю. Він читав хроніки королівства Бретань, Франції, Ірландії і багатьох інших країн, поки в Анжу він не знайшов те, що шукав. У дуже правдивих книгах він прочитав історію Мазадана. І він знайшов продовження його роду» [6]. Далі Вольфрам фон Ешенбах говорить, що саме Грааль був переданий під охорону від ангелів до людського роду Мазадана: сином Мазадана (від фр. masse / massue “дубина, палиця, кий”, “булава”) і Терделашой “(terre choisie – “обрана земля”) був Лазільєз (le sillon “борозна”, “нива, поля”), який є предком Тітуреля (titiller “лоскотати”, рос. “щекотать” ~ слов. Щек, брат Кия, Хорива і Либеді), батька Фрімутеля (фр.frimas “паморозь” = англ. Hoarfrost ~ Хорив; пор.: franc-masons, freemasons “вільний каменяр”), діда Персеваля (par cette vallee “цією долиною”) і прадіда “рицаря-лебедя” Лоенгріна (loin gris “далеко сірий”; пор.: Аскольд “Сивоголовий”). Від Фрімутеля Грааль переходить під оберігання Анфортаса, який для товариства охоронців обирає символом голуба, а назву — templeise. Проте останнє означає аж ніяк не тамплієрів (історичний орден рицарів Храму Гробу Господнього), а походить від латинського templum «заповітне (рос. «сокровенное») місце, простір, храм». Імена обраних у товариство таємничим чином виникають на самому Граалі, ці охоронці, незалежно від статі і віку, прибувають з різних країн і можуть посилатися з певними місіями у різні кінці світу (як от Лоенгрін та пресвітер Іоанн).

Альбрехт фон Шарфенберг (1270 р.) продовжив розповідь фон Ешенбаха «Тітурель» (ім’я хранителя Грааля) у своїй власній поемі «Новий Тітурель», яку присвячує цареві Іоанну та ролі Грааля в Індії (книга ІІІ. гл. 40 – 41). Тут, як зазначає Н.А. Бондарко, тенденція зображення замкнутого сакрального простору, пов’язаного з Граалем, отримала своєрідну інтерпретацію [7]. Якщо у Вольфрама фон Ешенбаха, зазначає німецький вчений М. Верлі, зустрічається лиш тільки одна згадка про храм Грааля (у 16-й книзі) у зв’язку з хрещенням Фейрефіца, зведеного брата Парцифаля, то у його продовжувача «вольфрамівський замок став величезною ротондою, котра за допомогою досягнень візантійсько-іранського зодчества збудована як відображення і осердя всього тварного космосу, як візіонерська архітектура» [8]. Описуючи у всіх деталях архітектурну конструкцію храму, зазначає Н.А. Бондарко, Альбрехт опирався головним чином, на два біблійних приклади словесного зображення сакрального простору — храму Соломона (3 Цар. 5:15-32; 6, 1-38; 7, 13-51; 8, 1 — 9, 9; 2 Пар. 3-7) та Небесний Єрусалим (Об’яв. 21: 10-22). Зокрема, храм, дарований Тітурелю і його нащадкам Граалем, осмислюється як аналог (wider wag) храму Соломона: got rainer gir ie gebende waz me dann si wвr gernde / Do dirre kung so lebende nach wird waz got wert in stuire wernde / Dw wider wag der gabe salomones / Do er so werdeclichen stifte tempel domini des trones (Nyholm: 366). Цікаво, що у Біблії є опис певного ідеального храму, що виник під безпосереднім впливом реального храму Соломона, а саме, храму з видіння пророка Ієзекіїля (Ієзек. 40: 1 — 42, 20; 43: 13-17) [9].

«… Альбрехт не тільки «будує» храм Грааля (строфи 298-440), але й алегорично витлумачує його в промові Тітуреля, зверненій до нащадків короля (строфи 500-602). У «Молодшому Тітурелі» реалізуються, таким чином, дві форми середньовічної богословської творчості – вербальне конструювання ідеального замкнутого простору та алегоричне витлумачення цього простору»[iv]. Відповідно вважається, що автор «Нового Тітуреля» при описі храму Грааля опирався на середньовічну традицію алегоричного витлумачення храму як-от: 2-га книга «Гомілій на книгу Ієзекіїля» Григорія Великого (Homiliae XL in Ezechielem; l. II, PL 76, 933-1072), трактати Беди Високоповажного «Про Храм Соломонів» (Liber de templo Salomonis; PL 91, 735-808) і «Про Скинію та начиння її» (De tabernaculo et vasis ejus, ac vestibus sacerdotum; PL 91, 393-498), Гуго Сен-Вікторського «Про Ноїв Ковчег в моральному сенсі» (De arca Noe morali; PL 176, 617-680) і «Про Ноїв Ковчег у містичному сенсі» (De arca Noe mystica; PL 176, 681-704), Ріхарда Сен-Вікторського «На видіння Ієзекіїля» (In visionem Ezechielis; PL 196, 527-600), завершальний розділ трактату «Веніамін Старший» «Декілька алегорій Скинії Заповіту» (Benjamin major. Lib. V: Nonnullae allegoriae tabernaculi foederis; PL 196: 191-202), трактати 1-ий і 2-ий із триптиху «Пояснення труднощів, котрі виникають під час тлумачення Скинії Заповіту» (Expositio difficultatum suborientium in expositione tabernaculi foederis; PL 196: 211-242). У всіх цих творах, резюмує Н.А. Бондарко, присутні два значення храму, нерозривно поєднані між собою: праведна людина (храм — її душа, де мешкає Бог) і Рай — внутрішній (у душі людини) і зовнішній (Царство Небесне) [10].

Апофеозом поеми Шарфенберга стає перенесення замку Грааля Монсальват до Індії на молитовне прохання Парсифаля та пресвітера Іоанна. Через це Тітурель, який 500 років був охоронцем Грааля, в райському спокої помирає. Начебто, Парсифаль десять років був царем Індії під іменем Іоанна. Але через те, що в тузі за сином помирає мати Парсифаля, він змушений віддати владу пресвітеру Іоанну. За іншою легендою, романський цар Мануель (тобто візантійський імператор Мануїл Комнин) прибуває у царство Іоанна та залишається жити у цій країні [11].

[1] Бондарко Н.А. Храм Грааля в романе Альбрехта фон Шарфенберга «Младший Титурель»: Готическая реализация кельтского мотива // Золотой грифон: Новое Евразийское Обозрение. – 2002. — №1. – С. 35—37.
[2] Wehrli M. Geschichte der deutschen Literatur im Mittelalter. Von den Anfдngen bis zum Ende des 16. Jahrhunderts. — Stuttgart, 1984. — S. 496.
[3] Бондарко Н.А. Храм Грааля в романе Альбрехта фон Шарфенберга «Младший Титурель»: Готическая реализация кельтского мотива // http://bretagne.celtic.ru/research/graal.htm
[4] Бондарко Н.А. Храм Грааля в романе Альбрехта фон Шарфенберга «Младший Титурель»: Готическая реализация кельтского мотива // http://bretagne.celtic.ru/research/graal.htm
[5] Бондарко Н.А. Храм Грааля в романе Альбрехта фон Шарфенберга «Младший Титурель»: Готическая реализация кельтского мотива // http://bretagne.celtic.ru/research/graal.htm
[6] Рудзитис Р. Братство Грааля / Пер. с латыш. – Рига: Угунс, 1994. – С.34 – 36.
[7] Средневековый роман и повесть / Вступ. ст. и примеч. А.Д. Михайлова. – М.: Худож.лит-ра, 1974. – С. 576 – 577.
[8] Новикова М. Мифомир «Кармен»: бык и Бог // Зарубіжна література: Тижневик. – 2002. — № 38 (294). – С.9.
[9] Ран О. Крестовый поход против Грааля / Пер. с нем. – М.: ООО “Изд-во АСТ”, 2002. – С. 238 – 239.
[10] Сед Ж. де. Тайна катаров / Пер. с франц. – М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. – С. 130.
[11] Ран О. Крестовый поход против Грааля / Пер. с нем. – М.: ООО «Изд-во АСТ», 2002. – С. 124.

Добавить комментарий